Безлюдні острови 17-21

У сутінках слуга Хамдана, чию дитину я колись врятував від смертельної хвороби, крадькома підійшов до мене й прошепотів мені:

- Господи, двері твого дому позначені крейдою, щоб їх могли впізнати герої, яким султан наказав зменшити кількість живих до того, як місяць торкнеться шпиля найнижчого мінарету.

Ніч в тюрбані туманностей, усипаних зірками, вже спустилася на землю, як задумливий пілігрим, якому вирвали язика, щоб він не міг говорити зайвий раз, тож я дивувався, чому вони ще не прийшли.

- А це тому що я намалював крейдяний знак на дверях багатьох будинків, від чого розбійники подурніли і не знали, що робити, - відповів мені цей кармат, шляхетний чоловік (що наочно доводить, що навіть безгорбий верблюд може статися), і додав: — Скоріше чи пізніше, вони прийдуть сюди, вчитель, сховайся в моїй хатині!

Я подякував йому і, закривши обличчя складками бурнуса, вийшов з дому й пішов до палацу Хамдана. Темрява вже давно опустилася на обличчі неба, і навколо панувала тиша, наповнена темрявою, що втискалася в кожну щілину Сезаму, а потім і в мої груди. У цій тиші всі шерехи ночі ставали голоснішими, мов пил, що тече в пісочному годиннику. Солдати, що стояли перед брамою палацу, прокинулися і, впізнавши мене, хотіли зарубати своїми кривими шаблями, але я сказав їм, що якщо вони не зупиняться, то я повинен перетворити їх на свиней, у що вони повірили, вважаючи мене чаклуном, який може все, і вони зблідли від великого страху, і я пройшов повз, чуючи, як їхні серця б’ються об їхні обладунки, як орли в закритих залізних клітках.

Стоячи перед входом до кімнати Хамдана, я відчув, як страх розповзається по всьому тілу. Я витер піт з чола й чекав, поки мене покине страх, а коли я переступив поріг, моя думка стала холодною, як сталевий клинок із Дамаску, що має відблиск крижаної смерті, щоб не вагаючись шукати кишки ворога.

Дервіш (перська мініатюра пензля Шафі-і-Аббасі, в стилі "Ісфахан")

Я увійшов до великої зали, посеред якої був фонтан, і з нього випливав пахощі фіалок, кружляючи ледь помітним пилом. Далі були голі одаліски, ще не розквітлі, але приємних форм і досить чарівні. Поруч із ним султан розкинувся на десяти подушках і непристойно мляскав, що заглушало шелест страусиного пір’я, яким євнухи розмахували над його лисиною. Він подивився на мене очима, не такими чорними, як душа шайтана чи совість раба, і я сказав:

- Мир тобі, Хамдане, я прийшов з тобою попрощатися.

- Ти виїжджаєш? — здивувався він, побачивши мене живим. – Чому це?

- Я тут згадав собі рабина, якого запитали, чи свобода є доброю, і він відповів: "Так, це є добрим". Тож його запитали, чи є добром рівність, і він відповів: "Це теж добре". Тоді його запитали, чи є добром братство, і він кивнув: "Дуже добре". Тож його запитали, чи є добрими прогрес і конкуренція в праці, і вчетверте він погодився, сказавши: "Це все є дуже добрим. Але найкращим є виїхати".

- Ти робиш неправильно, залишаючи нашу справедливу спільноту, — сказав мені султан, і я відповів:

- Твоя справедливість, о коханець народу, сама себе пожере, як люта змія, що заковтує тіло з хвоста. Це може зрозуміти навіть дурний від народження, якого в молодості били бамбуком по тім'ячку, але не сприймай ці слова на свій рахунок, ти ж знаєш, що я тебе дуже поважаю, і якби у мене був син, я б хотів щоб він був схожим на тебе, хоча багато хто сказав би, що я волію, щоб ти був схожим на мого померлого батька.

- Так він напевно є в раю! – розмріявся Хамдан.

- Ти сказав - мій батько не створював темряви опівдні, як робиш ти. Але я бажаю тобі прожити на сто років довше за нього, тому що зорі, які Аллах розсипав на небосхилі так само щедро, як ти роздаєш батоги, сказали мені, що я проживу лише на три дні менше від тебе, і я хочу написати книгу на тисячу сторінок, що займе у мене деякий час. Але якщо ти втомився від життя, то накажи мене вбити або кинути в темницю, і через три дні ти звільнишся від турбот, і тебе закопають в землю, де лежить твоє серце, і забудуть швидше, ніж триває кам'янування злочинця біля Чорного каменю Кааби, бо зірки ніколи не брешуть, і я знаю їх, як ніхто інший у світі, як тобі добре відомо.

Покидаючи Сезам із султанським фірманом, який запевняв мені недоторканність, я виглядав, брате мій, як людина, що після багатоденної тяжкої хвороби зкотився з ліжка, щоб побачити сонце й ожити. Діставшись до Ісфахана, я став правою рукою еміра Ала ад-Даула, у якого тільки половина душі зла і жорстока, як буває з душами тих, кому Аллах дав владу, інша половина залишається чистою і благородною, хоча іноді сидить і в ньому демон підлості. Але я знаю, що немає досконалих людей, окрім тебе і Пророка, з яким ви, можливо, незабаром об’єднаєтеся, бо ви обоє — світлі очі Аллаха, і поки ти ходиш по цій брудній землі, Він є однооким, через що відбувається саме так, і ніяк інакше".

Ту ж істину про людську недосконалість "князь вчених" уклав у рими:

"Скількома шляхами мій розум блукав,