Беззоряне море

— Ти допоміг йому. Він би досі ховався у храмах, якби ти не повернув його до історії. Тепер він там, де повинен бути. Це наче знахідка. Усе було непередбачуваним, а вони так багато запланували, щоб утримати мене поза часом, і ніхто ніколи не зупинявся, щоб подумати про те, що станеться після цього з моїми батьками та як тоді все ускладниться. Неможливо завершити історію, поки хоч якась її частина блукає, загублена в часі.

— Саме тому Аллеґра хотіла позбутися книжки, еге ж? І Саймона, і його руки.

Закарі краєм ока помічає іншу пару, і на мить здається, наче мерехтливий чоловік у пальті, неабияк схожому на його, який танцює поруч із ними, не має лівої руки, однак потім її вихоплює промінчик світла — вона прозора, але є.

— Аллеґра побачила кінець, — пояснює Мірабель. — Вона бачила, що майбутнє летить на своїх крилах, і доклала всіх зусиль, аби запобігти цьому, навіть вчинила те, чого не хотіла. Вона хотіла зберегти сьогодення та улюблену Гавань такою, якою вона була, просто все заплуталося та обмежилося. Історія постійно згасала, і бджоли повернулися туди, звідки вийшли. Вони дуже довго супроводжували історію від Гавані до Гавані, але якщо нічого не зміниться, цьому припинять приділяти стільки уваги. Історія мала закінчитися ближче до моря, щоб можна було знову віднайти бджіл. Я повинна була вірити, що хтось колись піде за цією історією аж до самісінького низу. Що це, можливо, саме та історія, яка поєднає всі інші.

— До речі, бджоли переказували вітання, — пригадує Закарі. — А що буде далі?

— Я не знаю, що буде далі, — зізнається Мірабель. Слово честі, не знаю, — додає вона у відповідь на погляд, яким вдивляється в неї Закарі. — Я витратила чимало часу, намагаючись дістатися цієї миті, і ця мета здавалася такою неможливою, що я не думала про те, що чекає на мене опісля. Це хороший хід, повернення до витоків і все таке. Я не мріяла про те, що ми зможемо дотанцювати. Іноді танці залишаються незакінченими.

У Закарі є ще тисяча запитань, які необхідно поставити їй, але натомість він притягує Мірабель ближче й кладе голову їй на шию. Він чує її серцебиття, що лунає повільно й рівномірно в унісон з музикою.

Не існує нічого, крім цієї кімнати, цієї жінки й цієї історії. Хлопець відчуває, як історія розгортається так далеко з погляду простору і часу, що годі й уявити, але пульсування її дзиґотливого серця чутно тут. Просто тут і зараз.

Він знову спокійний. Йому полегшало, адже Макс повернулася. І нехай вони обоє знають, що належать іншим людям, у них є ця кімната, цей танець і ця мить, що напевно важливіше за все інше.

За стінами навколо них лунає дзижчання. Примарні танцюристи зникають одне за одним, аж поки Закарі з Мірабель не залишаються наодинці.

— Не знаю, чи зрозумієш ти колись, як я вдячна тобі, Езро, — каже Мірабель. — За все.

Музика стихає, і танцювальна зала починає тремтіти. Одна зі стін дає тріщину. Підлогу просочує мед.

— Небагато часу залишилося містере Роулінз сер ви отримали свій танець історія скінчилася нам справді вже час.

Застережливе дзижчання лунає зусібіч.

— Я сумував за цим, — зізнається хлопець. — Так сильно сумував. — Насправді він має на увазі не історію.

— Ти тут для того, щоб завершити все, — нагадує Мірабель.

Йому від цього не легшає.

— Що відбувається зараз? — запитує Закарі, адже «зараз» несподівано здається йому важливішим за «далі».

— Це від мене не залежить, Езро. Як я вже казала, я не даю подіям життя, а лише забезпечую можливості та двері. Відчинити їх доведеться комусь іншому.

Мірабель тягнеться вперед і виводить пальцем на стіні лінію зі стільників, а тоді ще одну і ще, аж поки вони не починають згруба скидатися на двері.

Дівчина малює на них ручку, береться за неї і відчиняє. За дверима вимальовується залитий сяйвом зірок ліс із похиленими від важкого листя гілками. Медові хвилі під їхніми ногами облизують поріг, але не перетинають його.

— Бувай, Езро, — каже Мірабель. — Дякую тобі.

Вона вклоняється йому. Танець закінчився.

— Прошу, Максе.

Хлопець теж вклоняється у відповідь, не кваплячись випростатися, адже очікує, що її вже не буде поруч, коли він підведе погляд, однак Мірабель повертається і стоїть простісінько перед ним, вона цілує його, легке торкання вуст до щоки — прощальний подарунок.

Поцуплена мить, перш ніж кінець зіллється з медом і неминучістю. Він не зовсім солодкий. Потім дівчина розвертається й виходить.

Двері за нею зачиняються і тануть на восковій стіні, залишаючи Закарі на самоті в спорожнілій бальній залі, що вже починає руйнуватися.

— Час іти містере Роулінз сер.

— Куди йти? — не розуміє Закарі, але дзижчання змовкає.

Мед вихорами закручується навколо хлопцевих ніг й огортає його. Закарі прокладає собі шлях до сходів і підіймається до лялькового будиночка. Мед не відстає. Бджоли з будиночка кудись зникли.

Порцелянова лялька теж зникла із солярію.

Закарі намагається відчинити вхідні двері, але віск міцно їх запечатав.