Беззоряне море

У цього будинку на задвірку були такі прикольні гірлянди. Міцний дріт зі справжніми лампочками. Здавалося, наче їх позичили в якомусь французькому кафе.

Я вийшла трохи подихати чи щось таке. Не пам’ятаю, чому була на вулиці. Пам’ятаю, що сиділа у дворі, дивилася на небо й намагалася пригадати сузір’я, хай навіть завжди могла впізнати лише Оріон.

Я сиділа сама. Мабуть, було надто волого, чи комахи набридали, чи було вже так пізно, що гості здебільшого розійшлися, а решта лишилась усередині. Я влаштувалася за столом для пікніків, завеликим для того подвір’я, і просто споглядала всесвіт.

А потім ця дівчина. Ні, жінка. Леді. Байдуже. Леді вийшла й запропонувала мені випити. Я вирішила, що вона аспірантка, чи доцентка, чи, може, чиясь сусідка по кімнаті, чи щось таке, але не могла второпати, скільки їй років. Старша за мене. Не набагато.

Кумедно, як це працює. Однісінький рік різниці у віці так довго має неабияке значення, а після певної межі вже нічого не змінює.

Вона дала мені прозору пластянку, таку саму, як я покинула в будинку, але з кращим бурбоном у ній і з льодом.

Я взяла той напій, позаяк таємничі міс, що пропонують бурбон під зоряним небом, неабияк пасують моїм естетичним смакам.

Вона сіла поруч зі мною і розповіла, що ми з нею люди, за якими сюжет стежив би протягом усієї вечірки, якби ми були персонажами кіно, роману чи чогось такого. Ми перебували там, де історія, за якою можна йти, немов за ниткою, а не всі ці нагромаджені історії з домашніх вечірок, переплутаних і переобтяжених драмами, просякнутих дешевим алкоголем і напханих у тісні кімнати.

Пригадую, що ми говорили про історії і про те, як вони працюють, як не працюють, чому життя здається таким повільним і химерним, коли ти чекаєш, що воно буде більш схожим на історії з викресленими редактором нудними уривками й щоденною рутиною. Про щось подібне ми любили базікати із З.

Ми розмовляли про казки, і вона розповіла мені одну, якої я ніколи не чула, хоча знаю їх чимало. У ній ішлося про приховане королівство. Якесь нібито священне місце, точного місцеперебування якого ніхто не знає, але ти знайдеш його, якщо знадобиться. Воно кличе тебе зі снів або піснями сирен, а потім ти знаходиш двері, портал чи ще щось таке. Не завжди, але інколи знаходиш. Треба лише вірити, або потребувати його, або просто бути щасливцем, як мені здається.

Це нагадало мені про Рівенділ, тиху віддалену місцину, де можна закінчити писати книжку. Але це приховане королівство містилося під землею, і в ньому був морський порт, якщо я правильно пригадую. Напевно, порт був, тому що воно стояло на березі якогось Беззоряного моря, я впевнена, що нічого не плутаю в цій частині, тому що королівство було сховане під землею, а отже, жодних зірок там не було. Якщо все це не було метафорою. Байдуже.

Саме місце запам’яталося мені краще, ніж історія, яка супроводжувала його, але, здається, частина історії була пов’язана з тим, що приховане королівство — тимчасова місцина. Воно мало припинити існувати та зникнути, адже загальновідомо, що казкові королівства зникають, а це місце мало початок, середину й рухалося до кінця, однак застрягло. Здається, воно кілька разів починалося з початку, але цього я достеменно не пам’ятаю.

Якісь шматочки історії потрапили в пастку за її межами, а інші загубилися. Здається, хтось намагався не дати історії закінчитися.

Але історія прагнула кінця. Кінцівки — найважливіша суть оповіді.

Не знаю, чи вірю я цьому. Я вважаю, що цілісна історія має суть, але водночас думаю, що сформовану історію потрібно розщепити. Навіть не розщепити, а знайти якесь відповідне місце, де можна було б залишити її. І попрощатися з нею.

Мені здається, найкращі історії лишають враження, ніби вони й далі розгортаються десь за межами свого часопростору.

Пам’ятаю, як замислилась, чи ця історія — аналогія людей, які залишаються в місцях, стосунках чи якихось ситуаціях довше, ніж слід, позаяк бояться відпустити їх чи рухатися далі, до невідомого; а чи вона про те, як люди чимдуж тримаються за щось і навіть не помічають, як це щось уже не те саме, чим було раніше.

А може, це з історії винесла тільки я, а хтось інший, почувши цю саму оповідь, зрозумів би щось інше.

Хай там як, а приховане королівство, яке жило чарівним казковим способом і тим самим способом співало до людей, які потребували знайти його, з якихось священних причин стало шепотіти, щоб хтось прийшов і зруйнував його. Ця місцина знайшла власні хитрощі й вигадала чари, щоб знайти свій кінець.

— Це спрацювало? — пам’ятаю, як запитала я, тому що леді замовкла.

— Поки що ні, — озвалася вона. — Але одного дня спрацює.

Згодом ми говорили ще про щось, але історія мала більше подробиць. У ній був цілий набір персонажів, і вона скидалася на неабияку казку. Може, там був лицар? Здається, він був сумний? А може, їх було двоє, і один мав розбите серце.