Беззоряне море

Хлопець знову тиняється у фоє — цього разу повільніше, адже натовп щільнішає, — і тепер відчуває гризоту. Він удруге вирушає на пошуки прикрас — бджіл, ключів чи мечів. Якогось знаку. Йому слід було вдягнути щось таке самому, або намалювати ці знаки в себе на руці, або знайти хустинку для нагрудної кишеньки, прикрашену бджолами. Тепер він не розуміє, чому вирішив, наче зможе знайти когось конкретного в кімнаті, де так багато незнайомих людей.

Закарі роззирається в пошуках когось, з ким уже розмовляв, щоб ненав’язливо розпитати про… Він уже й сам не знає, про що. У натовпі не бачить навіть Макса. Хлопець помічає особливо щільний клубок гостей (один з них одягнений у ядучо-зелену шовкову піжаму й тримає в руках троянду під скляним ковпаком) і пірнає за колону, протискаючись до стіни, щоб обійти натовп, але раптом хтось хапає його за руку й тягне до дверей.

Двері за ними зачиняються, стишуючи балачки гостей, і Закарі опиняється в цілковитій темряві.

У тій темряві є ще хтось: рука, що затягнула туди, уже відпустила його, але хтось стоїть дуже близько. Мабуть, вищий за нього. Ледь чутно дихає. Пахне лимоном, шкірою і чимось дуже приємним, а чим — Закарі не може розпізнати.

А потім голос шепоче йому просто у вухо:

— Якось дуже давно Час закохався в Долю.

Голос чоловічий. Низький, з ледь помітною модуляцією — це голос оповідача історій. Закарі в очікуванні завмирає. Прислухається.

— Через це, як можна собі уявити, виникли проблеми, — веде далі голос. — Їхній роман порушив плин Часу. Зав’язав струни Долі у вузли.

Рука лягає на спину й легенько підштовхує хлопця вперед — він ступає непевний крок у темряві, а потім ще один. Оповідач веде далі, тепер його голос лунає досить гучно, щоб заповнити собою весь навколишній простір.

— Зірки занепокоєно поглядали з неба, переймаючись тим, що могло відбутися. Що може статися з днями й ночами, якщо Час потерпатиме через розбите серце? Яка катастрофа трапиться, якщо така сама доля чекає на саму Долю?

Вони й далі йдуть темним коридором.

— Зірки змовилися й розлучили закоханих. Ненадовго їм стало легше дихати на небесах. Час плинув далі, як і завжди, а може, ледь помітно сповільнився. Доля сплітала шляхи, яким судилося переплестися, утім деінде бракувало нитки.

Поворот — і Закарі ведуть у темряві в іншому напрямку. Коли западає тиша, він чує, як приглушено десь далеко грає на вечірці оркестр.

— Та врешті-решт, — веде далі оповідач, — Доля і Час знову знайшли одне одного.

Упевнена рука торкається плеча Закарі, зупиняючи їхній рух. Оповідач нахиляється ближче.

— Зорі на небесах зітхали, миготячи й нервуючи. Вони попросили поради в Місяця. Він своєю чергою скликав зграю сов, щоб вирішити, як краще вчинити.

Десь у темряві близько й потужно б’ються крила, розсікаючи повітря навколо них.

— Зграя сов збиралася й обговорювала справу ніч за ніччю. Вони сварилися, дискутували, поки спав навколишній світ, і земля оберталася далі, не знаючи, які важливі справи вирішувалися, поки вона дрімала.

Рука в темряві кладе долоню Закарі на кулясту дверну ручку. Хлопець повертає її, і двері відчиняються. Йому здається, що він бачить перед собою скибку півмісяця, а потім вона зникає.

— Зграя сов дійшла логічного висновку: якщо проблему породжує союз, від одного з елементів слід позбутися. Вони вирішили зберегти той, який здався їм важливішим.

Рука підштовхує Закарі далі. Двері за ним зачиняються. Він замислюється, чи не залишився, бува, сам? Але історія триває. Голос ширяє навколо нього в темряві.

— Зграя сов повідомила своє рішення зіркам, і ті погодилися. Місяць не погодився, але вночі його не було видно, тож висловити свою думку він не зміг.

Цієї миті Закарі чітко згадує, як місяць щойно зник перед поглядом. Історія триває.

— Отже, було вирішено — Долю розірвали на шматки. Роздерли дзьобами, пазурами. Крик Долі відлунював у найвіддаленіших закапелках і на найвищих небесах. Однак ніхто не наважився втрутитися, окрім маленької хороброї мишки, яка з’явилася на полі бою та, непомітно прослизнувши поміж крові, кісток та пір’я, схопила й зберегла серце Долі.

Тепер щось схоже на мишку шмигнуло вгору рукою Закарі й зупинилося на плечі. Хлопець здригається. Невидима мишка зупиняється над його серцем, і вага руки лягає туди на мить, перш ніж знову здійнятися. Западає довга тиша.

— Коли екстаз ущух, від Долі нічого не залишилося.

Рука в рукавичці затуляє Закарі очі, темрява стає теплішою та чорнішою, голос лунає ближче.

— Сова, що з’їла очі Долі, дістала чудовий зір, найкращий з-поміж усіх, які досі доводилося мати будь-кому зі смертних створінь. Зграя присуджує птаху титул Короля Сов.

Рука залишається в Закарі на очах, але друга мимохідь торкається маківки. Він якусь мить відчуває її вагу.

— Зорі на небесах з полегшенням заіскрилися, а от Місяць страждає.

Чергова пауза. Довга, і в тиші Закарі чує їхнє з оповідачем дихання. Рука все ще залишається на його очах. Запах шкіри перемішується з лимоном, тютюном і потом.

Хлопець аж занервував, коли історія поплинула далі: