Беззоряне море

— Тож Час рухається як йому слід, події, яким колись судилося статися, покинуті на волю Випадку, а Випадок ніколи ні в кого надовго не закохується.

Оповідач спрямовує Закарі праворуч і далі підштовхує його вперед.

— Але світ — дивне місце, і кінець — не завжди кінець. Байдуже, як цього хочеться зорям.

Тут вони зупиняються.

— Зрештою Доля знову зібралася докупи.

Закарі чує, як перед ним відчиняються двері, і його заводять усередину.

— А Час завжди чекає, — шепоче голос, обпікаючи диханням шию хлопця.

Рука, що прикривала його очі, підіймається, а позаду з клацанням зачиняються двері. Серце гупає у вухах; примружившись від яскравого світла, Закарі озирається й бачить, що знову опинився у фоє готелю, за пальмою в кутку, майже невидимий.

Двері за ним замикають.

Щось торкається його щиколотки, і, поглянувши вниз, хлопець бачить пухнасту сіро-білу кицьку, що треться головою об його ногу.

Нахилившись, щоб погладити її, Закарі зауважує, що руки тремтять. Киця, певно, не проти ласки. Якусь мить вона залишається з ним, а потім пірнає в тінь.

Хлопець прямує до бару, досі глибоко занурений у туман історії. Він намагається пригадати, чи чув колись цю легенду. Але не може, попри те що вона здається знайомою, наче міф, який він десь прочитав, а потім забув. Бармен готує ще одну «Потопельницю Офелію», проте перепрошує, виявивши, що закінчився фенхелевий сироп. Замість нього він додає мед і прохолодне шампанське. З медом коктейль смачніший.

Закарі роззирається, шукаючи жінку, перевдягнуту в Макса, але не може її знайти.

Він сідає біля бару, почуваючись невдахою. Приголомшений усім, що сталося, намагається дати лад спогадам про цю вечірку. «Випив розмарин на згадку. Шукав кицьку. Танцював з Королем чудовиськ. Чоловік з приємним запахом розповів мені історію в темряві. Кицька знайшла мене».

Хлопець намагається згадати назву бурбону, про який нещодавно згадував Ґодо, та витягає з піджака квиток. Коли він його дістає, з кишені випадає прямокутник паперу завбільшки з візитівку й летить на підлогу.

Закарі підіймає його, намагаючись пригадати, чи хтось зі співрозмовників давав йому свою картку.

Але це не візитівка. На ній від руки написані два рядки:

Терплячість і Сила Духу.

О першій ночі. Принеси квітку.

Закарі глипає на годинник: 00:42.

Він перевертає картку.

На звороті намальована бджола.

Солодкі муки Існують три шляхи. Ось один з них

Коли з’явилися бджоли, з’явились і хранителі.

Кажуть, що спочатку був лише один хранитель, а потім історії стали множитись і виникла потреба в більшій їх кількості.

Хранителі були тут ще до аколітів і вартових.

А до хранителів тут були самі лише бджоли та історії. Дзижчання та бурмотіння.

Хранителі вже були, а ключів ще не було.

Про це завжди забувають, вважаючи хранителя мало не синонімом ключа. А ще забувають, що колись був лише один ключ. Довгий тонкий залізний ключ із пофарбованою золотом головкою.

З нього виготовили багато копій, але універсальний ключ залишається один. Копії носив на ланцюжку на шиї кожний хранитель. Ключі так часто падали на груди, що в багатьох на тілі збереглися відбитки там, де метал торкався голої шкіри.

Звідси й пішла традиція. Тепер цього вже ніхто не пам’ятає. Ідея тавра на грудях зародилася з тавра на грудях. І поки про це не забули, була очевидна.

Завдання хранителів змінювалося з плином часу більше, ніж інші шляхи. Аколіти запалюють свої свічки. Вартові скрадаються, насторожені й ніким не помічені.

Колись хранителі берегли тільки бджіл та історії.

А коли це місце розпросторилося, вони стали опікуватися кімнатами, сортуючи історії за типом, довжиною або якоюсь невідомою забаганкою. Вирізали в камені полиці для книжок або майстрували металеві стелажі чи скляні шафки та столи для грубіших томів. Приносили стільці, подушки й лампи для читання. За потреби додавали кімнати. Круглі кімнати з вогнищем посередині, де можна було розповідати історії. Порожні кімнати з прекрасною акустикою для історій у формі пісень чи танців. Кімнати для ремонту книжок, кімнати для написання книжок, порожні кімнати для будь-якої нової мети.

Хранителі виготовляли двері для кімнат і ключі, щоб відчиняти або замикати їх. Спершу всі двері відмикалися одним ключем. Більше дверей — більше ключів. Колись хранитель знав кожні двері, кожну кімнату, кожну книжку, нині цього не може запам’ятати ніхто. Тож кожен дістав особистий відділ. Крило. Поверх. Буває, що один хранитель ніколи не зустрічається з іншими. Вони ходять колами одне навколо одного, іноді перетинаються, а іноді ні.

Вони випалили ключі на грудях, щоб назавжди залишитися хранителями. Щоб завжди пам’ятати про свою відповідальність, навіть якщо ключ або ключі висять на гаку на стіні, а не на шиї.

Шлях до того, щоб стати хранителем, теж змінився.

Спочатку дітей обирали й виховували як хранителів. Тих, хто народився в Гавані або потрапив туди немовлям і не бачив неба навіть уві сні. Крихіткам розповідали про книжки та бджіл і давали замість іграшок дерев’яні ключі.