Беззоряне море

— Дякую, — каже він дівчині, яка приносить його пальто, занадто завзяте «дякую», як підказує вираз її обличчя, який нескладно прочитати навіть попри маску, що частково його затуляє, але Закарі вже на півдорозі до дверей.

Він зупиняється, пригадуючи коротку інструкцію в записці, і якомога непомітніше витягає квітку з букета біля дверей. Це паперова квітка. Її пелюстки вирізані з книжкових сторінок, але з технічного погляду це таки квітка. Вона має спрацювати.

Перш ніж вийти на вулицю, Закарі знімає маску й кладе її до кишені пальта. Без неї обличчя здається якимось дивним.

Повітря на вулиці стає перед ним крижаною стіною, а потім на Закарі навалюється щось твердіше й кидає його на землю.

— Ой, перепрошую! — каже голос над ним. Хлопець дивиться, кліпає, очі печуть від холоду, а зір після коктейлів підказує, що з ним розмовляє дуже ввічливий полярний ведмідь.

Після ще кількох кліпань полярний ведмідь частково втрачає пухнастість, перетворюючись на сиву жінку в шубі з такого самого сивого хутра. Вона простягає йому руку в білій рукавичці.

Закарі береться за неї і дозволяє жінці допомогти собі звестися на ноги.

— Любий бідолашка, — каже вона, струшуючи бруд з його пальта. Білі рукавички пурхають над його плечима та вилогами і якимось дивом залишаються чистими. Жінка кривить намальовані червоною помадою губи.

— З вами все гаразд? Я навіть не дивилася куди йду. От дурепа.

— Зі мною все нормально, — запевняє Закарі. На його штанах замерзла крижана скоринка, а плече ниє від тупого болю. — А з вами все гаразд? — цікавиться він, попри те що ні на її голові, ні на шубі, схоже, не постраждала жодна волосинка, і видаються вони тепер радше сріблястими, ніж сивими.

— Я неушкоджена й так само неуважна, — повідомляє жінка. Її рукавички знову пурхають. — До моїх ніг уже давно не падали чоловіки, хай за яких обставин, тож дякую за це.

— Нема за що, — озивається Закарі й автоматично усміхається, щойно біль у плечі стихає. Він мало не запитує жінку, чи була вона на вечірці, але занадто переймається плином хвилин. — Гарного вечора, — бажає він, залишаючи її в колі світла під тентом готелю, і далі крокує вулицею.

Повертаючи за ріг на П’яту авеню, він знову перевіряє годинник. Залишилося кілька хвилин.

Наближаючись до бібліотеки та прислухаючись до таксі, що мчать вологою бруківкою, його автопілот починає вагатися. Руки мерзнуть. Закарі кидає погляд на трохи пожмакану паперову квітку в руці. Він роздивляється її, щоб дізнатися, чи зможе вгадати, з якої книжки вирізані пелюстки. Текст на сторінках італійський.

Коли Закарі підходить до сходів бібліотеки, його кроки сповільнюються. Попри пізню годину навколо тиняється кілька людей. Гурт у чорних пальтах регочеться й базікає, чекаючи зеленого світла, щоб перейти дорогу. Під кам’яним пристінком цілується парочка. На сходах порожньо, бібліотека зачинена, та леви залишилися на своєму посту.

Закарі минає повз одного лева, якого вважає Силою Духу, і зупиняється посередині сходів між двома левами. Дивиться на годинник — 01:02.

Невже він проґавив зустріч? І хіба була це зустріч? Чи йому слід почекати?

«Треба було прихопити книжку», — думає він, як завжди, коли чекає десь без книжки, а потім згадує, що взяв її, і запихає руку в піджак.

Але «Солодких мук» в кишені немає.

Закарі перевіряє всі кишені для певності, та книжка зникла.

— Не це шукаєте? — запитує хтось за спиною.

На кілька бібліотечних сходинок вище стоїть чоловік у бушлаті, комір якого обвитий важким вовняним шарфом. Його темне волосся, посивіле на вилицях, обрамляє привабливе обличчя, хотілося б додати — різко або нестандартно. Убраний у штани від вечірнього костюма та блискучі черевики, але Закарі не може пригадати, чи бачив його на вечірці.

Його рука в чорній рукавичці тримає «Солодкі муки».

— Ви взяли її в мене? — питає Закарі.

— Ні, це хтось інший узяв її у вас. А я взяв у нього, — пояснює чоловік, спускаючись сходами, і зупиняється біля хлопця. — Прошу.

Волосся на потилиці Закарі впізнає цей голос раніше за нього самого, бо це голос чоловіка-оповідача.

— Вас переслідують люди, яким потрібна ця книжка. Нині вони певні, що вона в них. У нас є трохи часу, поки вони не переслідуватимуть вас. Віконце зачиниться приблизно за пів години, тоді вони помітять, що книжка знову зникла. Ходімо зі мною.

Чоловік ховає «Солодкі муки» у своє пальто. Іде геть, минаючи Терплячість і повертаючи на південь. Не озирається. Закарі вагається, а потім рушає назирці.

— Хто ви? — запитує він, наздогнавши чоловіка на розі вулиці.

— Можете називати мене Доріаном, — каже чоловік.

— Це ваше ім’я?

— Хіба це має значення?

Вони мовчки переходять вулицю.

— То для чого ця квітка? — цікавиться хлопець, тримаючи між закоцюблими від холоду пальцями цвіт з паперовими пелюстками.

— Я хотів побачити, чи дотримуєтеся ви інструкцій, — озивається Доріан. — Мене влаштовує. Хоча це несправжня квітка. Та принаймні ви непогано імпровізуєте.

Чоловік бере квітку з рук Закарі. Злегка закручує і встромляє до бутоньєрки свого пальта.

Закарі запихає змерзлі руки в кишені.