Беззоряне море

— Вибачте мою нетерплячість, — каже чоловік, стишуючи голос і підходячи ближче. Його очі глипають на вулицю, а потім знову на хлопця. — У нас із вами спільний пункт призначення, і мені потрібна ця книжка, щоб дістатися туди. Я не можу виконати це власноруч, бо вони мене знають, а якщо поткну носа до того будинку, більше ніколи звідти не вийду. Я прошу вас про послугу, бо вірю, що вам, можливо, захочеться допомогти мені. Будь ласка. Я благатиму вас, якщо треба.

Голос Доріана вперше звучить так само, як у темряві, там, на вечірці; модуляції оповідача перетворюють ріг вулиці на священну місцину.

Чоловік зупиняє свій погляд на хлопцеві, і якоїсь миті відчуття в грудях, яке Закарі вважав знервованістю, перетворюється на щось абсолютно інше, але потім знову стає знервованістю. Йому занадто жарко.

Парубок не знає, що сказати, тому киває й розвертається, залишаючи Доріана в затінку. Серце гупає, віддаючи у вуха. Ноги тягнуть його безлюдною вулицею, оточеною будинками з коричневого каменю та освітленою променями ліхтарів і вихорами святкових гірлянд, що ними помережані дерева.

«Що ти робиш?» — запитує Закарі сам себе. У нього нема на це відповіді. Не знає що і не знає навіщо. Навіть не знає, де саме, бо забув прочитати табличку з назвою вулиці на розі. Він може й далі йти, зупинити таксі, повернутися до свого готелю. Але йому треба повернути книжку. А ще хоче дізнатися, що буде далі.

Його відправили на пошуки. У нього є бажання йти до кінця. Номерів на деяких будинках не видно. Тож Закарі не знає, скільки пройшов, та невдовзі дістається того, який шукає. Це не такий будинок, як сусідські. Фасад із сірого каменю, а не з коричневого. На вікнах вигадливі чорні ґрати. Якби тут висів прапор, він подумав би, що це посольство або клуб якогось коледжу. Вигляд у будівлі якийсь надто холодний, щоб це міг бути приватний маєток.

Хлопець через плече оглядає вулицю, перш ніж піднятися сходами. Проте, навіть якщо Доріан чекає там, Закарі його не бачить. Він подумки повторює інструкції, наближаючись до дверей. Непокоїться, чи, бува, не забув чогось.

Поріг освітлений самотньою лампочкою, що висить над металевою табличкою. Закарі нахиляється ближче, щоб прочитати:

Клуб колекціонерів

Ані робочих годин, ані будь-якої іншої інформації. Скло на дверях матове, але всередині горить світло. На чорних дверях золоті цифри 213. Це, певна річ, правильне місце.

Закарі глибоко вдихає і натискає на кнопку дзвінка.

Солодкі муки Загублені міста з меду та кісток

Там у глибині є загублений у часі чоловік.

Колись він відчиняв не ті двері. Обирав хибні шляхи. Ішов далі, ніж слід було.

Він шукає когось. Щось. Когось. Не пам’ятає, кого саме, не здатен у цих глибинах, де час такий крихкий, зачепитися за думку й спогади та втримати їх, обміркувати, пригадати щось більше за миготливі картинки.

Іноді він зупиняється, і під час таких зупинок у голові прояснюється аж так, що він може побачити її обличчя чи принаймні його частину. Але чіткість мотивує його йти далі, і всі шматочки знову розпадаються, а він крокує, не розуміючи за ким чи за чим іде.

Він знає тільки те, що наразі не наблизився. Не дійшов до неї.

До кого? Чоловік зводить очі до небес, прихованих від нього камінням, землею та історіями. Ніхто не відповідає на його запитання. Йому здається, що десь крапає вода, але більше нічого не чути. І він знову забуває своє запитання.

Спускається тряхлими сходами та шпортається на сплутаному корінні. Давно вже залишив позаду останні кімнати з дверима й замкáми, місця, де історії згодні залишатися на полицях.

Чоловік самостійно виборсався з лоз, що буяють наповненими історіями квітами. Він оминув стоси покинутих чайних горняток, у потрісканій поливі яких запеклися тексти. Він пройшов повз калюжі чорнила й залишив відбитки ніг, які склалися позаду нього в історії, але жодного разу не обернувся, щоб прочитати.

Тепер він мандрує тунелями, у кінці яких немає світла, навпомацки знаходить свій шлях уздовж невидимих стін, аж поки не опиняється десь в іншому часі та місці.

Чоловік прямує розбитими мостами й проходить під сипкими вежами.

Він іде над кістками, які вважає порохом, і над порожнечею, яку вважає кістками.

Його колись міцні черевики зносилися. І пальто він викинув уже давненько.

Пальта з безліччю ґудзиків він не пам’ятає. Пальто своєю чергою пам’ятало би про нього (якщо пальта взагалі пам’ятають таке), та коли вони знову зустрінуться, воно вже належатиме комусь іншому.

У хороші дні спогади фокусуються в його мізках розсипаними словами й картинками. Його ім’я. Нічне небо. Кімната з червоним оксамитовим гобеленом. Двері. Його батько. Книжки, сотні та тисячі книжок. Одна-єдина книжка в її руці. Її очі. Її волосся. Пучки її пальців. Проте більшість спогадів стосується історій. Шматочків. Сліпих перебендь і нещасних закоханих, видатних пригод і захованих скарбів. Божевільних королів і таємничих відьом.