Беззоряне море

Закарі знову натискає на сьомий вимикач, але світло не вмикається, скринька залишається внизу. Замість клацання скрегоче метал.

Хлопець знову намагається вимкнути світло, а потім пригадує.

Він дістає з пальта «Вік переказів, або Красу міфології» і кладе на місце книжки в коричневій шкіряній обкладинці, а тоді вкотре торкається кнопки.

Цього разу лунає радісне клацання, і світло загорається, коли вітрина зачиняється, ув’язнюючи книжки всередині.

Закарі глипає на годинник, збагнувши, що й гадки не має, скільки часу провів у кімнаті. Він поправляє завіси й ховає книжку в пальто. Вимикає люстру і швиденько виходить у коридор.

Двері зачиняє якнайтихіше. Дівчини, яка його супроводжувала, ніде не видно, але, повертаючись до сходів, він чує голос на першому поверсі.

Коли хлопець минає половину сходів й опиняється на сходовій клітині, збираючись повернутися в головний коридор, голоси гучнішають і він чує їх краще.

— Ні, ви розумієте, він там просто зараз, — каже його колишня супровіднця.

Пауза. Закарі сповільнює кроки, зазираючи за поворот сходів, і голос говорить дедалі знервованіше. У коридорі неподалік від сходів є відчинені двері, яких він не помітив раніше.

— І я гадаю, йому відомо більше, ніж ми сподівалися… Я не знаю, чи в нього є книжка, подумала… Перепрошую. Я не… Слухаю, сер. У жодному разі, зрозуміло.

Паузи підказують Закарі, що вона розмовляє по телефону. Він якнайшвидше та якнайтихіше сповзає донизу сходами, намагаючись не розхитати ручки на стрічках. Опинившись у коридорі, хлопець бачить кімнату, у якій дівчина, повернена спиною до нього, говорить у слухавку старомодного чорного дискового телефона, що стоїть на столі з темного дерева. Біля телефона клубок вовни й половина сплетеного на спицях шарфа. Аж тоді Закарі розуміє, чому дівчина здавалася знайомою.

Вона була на зустрічі, яку організовувала Кет. Начебто студентка-філологиня, що весь час плела.

Закарі якомога непомітніше пірнає під сходи й зупиняється там, де його не видно. Голос змовк, але він не чув, щоб слухавку поклали на місце. Хлопець просувається уздовж билець, ніким не помічений, аж поки не дістається дверей. Обережно й тихо відчиняє їх, і перед ним постають вузькі, не так пишно прикрашені сходи, що ведуть на поверх нижче.

Він м’яко зачиняє за собою двері і спускається, повільно крокуючи та сподіваючись, що сходи не рипітимуть. На півдорозі до низу йому здається, що слухавку поклали, а потім лунає звук, який підказує, що хтось прямує до сходів нагорі.

А ці сходи закінчуються в неосвітленій кімнаті, захаращеній коробками, але світло ллється крізь двоє дверей з матового скла, за якими, як здогадується Закарі, вихід. Не схоже, що тут є інші двері, але хлопець про всяк випадок роззирається.

На дверях кілька засувів, та всі вони легко відсуваються, і, щоб вийти з будинку на холодну вулицю, Закарі витрачає менше часу, ніж очікував. Надворі сіється сніжок. Вітер підхоплює сліпучі сніжинки, і вони кружляють над хлопцем. Багатьом з них так і не судилося впасти на землю.

Наступні невисокі східці ведуть до садка, а там — крига й камінь. Чорні металеві ґрати паркана подібні до ґраток на вікнах. Позаду будинку ворота, а за ними провулок. Закарі йде до них повільніше, ніж мав би: його вечірні черевики не надто придатні для прогулянок слизьким камінням.

Удалині завиває сирена. Долучається автомобільний гудок.

Закарі струшує із засува на воротах крижану скоринку, і дихати стає трохи легше.

— Так швидко йдете? — запитує голос позаду. Хлопець обертається, схопившись рукою за ворота. На сходах перед відчиненими дверима стоїть жінка — полярний ведмідь, вона досі в шубі та, усміхаючись йому, водночас так чи інак схожа на ведмедя. Закарі не може спромогтися на слово й поворухнутися теж не може. — Залишайтеся, випийте чаю, — пропонує жінка буденно й люб’язно, вочевидь, ігноруючи факт, що вони стоять на снігу, а він зараз тікає в нічну темряву з поцупленою літературою.

— Мені справді час, — озивається Закарі, стримуючи нервовий сміх, який так недоладно може додатися до сказаного.

— Містере Роулінз, — каже жінка, спускаючись на крок ближче до нього, а потім знову зупиняється, — запевняю вас, що ви забагато на себе взяли. Хай би що ви думали про те, що тут відбувається, та хай на чий бік стали, усе одно помиляєтесь. Ви вскочили в халепу, а не слід було. Прошу, зайдімо з холоду всередину, поп’ємо чаю, ввічливо поговоримо, а потім ви підете своєю дорогою. Я сама заплачу за ваш квиток на зворотний потяг до Вермонту. Ви повернетеся до навчання, і ми вдамо, наче нічого цього не сталося.

Запитання, які суперечать одне одному, вирують у голові Закарі. Кому він повинен вірити стосовно того, як йому чинити? І треба ж було прийти сюди! Отак за один-єдиний вечір уплутатися в якусь несподівану історію, потрапити в геть незрозумілу ситуацію! У нього немає вагомих причин довіряти Доріанові більше, ніж цій жінці. На всі ці запитання йому бракує відповідей.

Але в нього є відповідь, завдяки якій рішення зненацька стає простим.

Він у жодному разі не поїде додому й нічого не вдаватиме. Тільки не зараз.