Беззоряне море

— Перепрошую, але я відмовляюся, — каже Закарі. Він розчахує навстіж ворота, і вони риплять, посипаючи його плечі шматочками криги. Хлопець не озирається на жінку на сходах і швидко біжить провулком, власне, так, як це дозволяє йому непрактичне взуття.

У кінці провулка є ще одні ворота, і, смикаючи засув, хлопець помічає з іншого боку вулиці Доріана, який обперся на стіну будинку й читає у світлі досі відчиненого бару на розі, глибоко занурившись у «Солодкі муки». Він насуплений, і цей вираз його обличчя вже знайомий Закарі.

Хлопець ігнорує і його інструкції, і світлофор, кидаючись через порожню вулицю.

— Я, здається, казав вам… — починає Доріан, але Закарі не дає йому закінчити.

— Я щойно відхилив запрошення на опівнічне чаювання із шантажем від леді в шубі та гадаю, ви знаєте, хто вона така. Цій жінці достоту відомо, хто я, тому не вірю, що наша акція аж така втаємничена, як вам того хотілося б.

Доріан знову ховає книжку в пальто, бурмоче щось мовою, якої Закарі не знає, однак здогадується: це щось непристойне — і повертається до дороги, здійнявши руку. Закарі не одразу розуміє, що чоловік зупиняє таксі.

Він затягує Закарі в машину, перш ніж той устигає запитати, куди вони прямують. Але Доріан усе-таки каже таксистові їхати на ріг Централ-Парк-Вест та Сімдесят Сьомої. Потім зітхає й затуляє обличчя руками.

Закарі озирається через плече, коли вони від’їжджають від хідника: на розі вулиці стоїть дівчина, накинувши на халат темне пальто. Він не знає, побачила вона їх чи ні з такої відстані.

— Книжку забрали? — запитує його Доріан.

— Так, забрав, — каже Закарі, — але не поверну її вам, поки не скажете, навіщо я це вчинив.

— Ви вчинили це тому, що я добре вас попросив, — пояснює чоловік, і це хлопця попри його очікування майже не дратує. — Бо вона моя, а не їхня. Якщо книжка взагалі може бути чиєюсь. Я повернув вам вашу книжку, а ви мені — мою.

Закарі зиркає на Доріана, поки той дивиться на сніг за вікном. Вигляд у нього втомлений, змучений і, мабуть, трохи сумний. Паперова квітка досі викрашається на вилозі пальта. Хлопець вирішує наразі не допитуватися більше про книжку.

— Куди їдемо? — запитує він.

— Нам потрібно дістатися до дверей.

— Є якісь двері? Тут?

— Мусять бути, якщо Мірабель дотрималася своєї частини угоди й не зупинила процесу, — пояснює Доріан. — Але нам слід дістатися туди раніше за них.

— Чому? — хоче знати Закарі. — Вони теж намагаються туди потрапити?

— Ні, принаймні мені про це невідомо, — каже Доріан. — Але вони не хочуть, щоб ми опинилися там. Вони більше не хочуть, щоб хтось туди ходив. Знаєте, як зруйнувати двері, утворені за допомогою фарби?

— Як?

— Досить заляпати їх іншою фарбою, a фарба в них є завжди.

Закарі споглядає з вікна будинки, що пролітають повз, сніжинки, які вже потроху вкривають дорожні знаки та дерева. Він розрізняє Емпайр-Стейт-Білдінг, яскраво освітлений, білий на тлі неба, і розуміє, що й гадки не має, котра година, але не завдає собі клопоту подивитися на годинник.

Телеекран у таксі дає рекламу фільмів, і хлопець тягнеться, щоб вимкнути звук. Він більше не переймається жодними подіями у світі, справжніми чи вигаданими.

— У нас, напевно, нема часу зупинитися, щоб я взяв свою сумку, — каже він, наперед знаючи відповідь. Його контактні лінзи вже розпочали війну з очима.

— Я простежу, щоб ваші речі якомога швидше повернулися до вас, — обіцяє Доріан. — Розумію, маєте багато запитань до мене, тож я докладу всіх зусиль, аби відповісти на них, щойно опинимося в безпеці.

— А зараз ми в небезпеці? — перепитує хлопець.

— Правду кажучи, я просто вражений, що ви звідти вибралися, — зізнається чоловік. — Ви, напевно, заскочили їх зненацька. Інакше вони б вас не відпустили.

— Авжеж, — бурмоче собі під ніс Закарі, пригадуючи підслухану телефонну розмову.

Вони не мали наміру відпускати його. Чай, мабуть, узагалі не планували.

— Вони від самого початку знали, хто я, — каже він Доріанові. — Дівчина, яка відчинила двері, була у Вермонті, вдавала студентку, але я не відразу її впізнав.

Доріан супиться, проте мовчить.

Вони сидять мовчки, поки таксі мчить вулицями.

— Це Мірабель малює двері? — цікавиться Закарі. Таке запитання здається цілком доречним.

— Так, — відповідає чоловік.

У деталі не вдається. Закарі зиркає на нього, але він дивиться у вікно, неспокійно похитуючи ногою.

— Чому ви думали, що я знаю її?

Доріан обертається й дивиться на нього.

— Бо ви танцювали з нею на вечірці, — відповідає він.

Закарі намагається пригадати розмову з жінкою, вбраною в Короля чудовиськ, але в голові лише уривки й туман.

Він уже хоче запитати Доріана, звідки той її знає, але таксі гальмує перед зупинкою.

— На розі було б чудово, дякую, — каже чоловік водієві, простягає йому готівку й відмовляється від решти. Закарі стає на хідник, намагаючись зорієнтуватися. Вони зупинилися неподалік від Центрального парку поряд із зачиненими на ніч воротами, навпроти великої будівлі, яку він упізнає.

— Ми йдемо до музею? — цікавиться хлопець.