Беззоряне море

— Ні, — заперечує Доріан. Він дивиться, як від’їжджає таксі, а потім перестрибує стінку парку. — Покваптеся, — підганяє чоловік Закарі.

— Хіба парк не зачинений? — дивується хлопець.

Але Доріан уже йде попереду, зникаючи в затінку вкритих снігом гілок. Закарі незграбно перелізає крижану стінку, мало не втрачаючи рівновагу з її іншого боку, але втримується, проте руки в нього тепер брудні й мокрі від розтопленої криги.

Він іде назирці за Доріаном парком, петляючи безлюдними доріжками й залишаючи сліди на незайманому снігу. Між деревами можна розпізнати щось схоже на замок. Не віриться, що вони в самісінькому центрі міста.

Вони минають знак, який повідомляє, що ця частина закрижанілого листя — Шекспірівський садок, а потім перетинають невеличкий місток над замерзлим ставком, і тоді Доріан сповільнює ходу й зупиняється.

— Схоже, ця ніч на нашому боці, — каже чоловік. — Ми дісталися сюди першими. — Він рукою вказує на арку в скелі, наполовину заховану в тінь.

Двері, намальовані на грубому камінні, прості, не такі оздоблені, як ті, що бачив Закарі. Прикрас на них нема, сама лише блискуча куляста ручка бронзового кольору й такі самі петлі на простих дверях, що здаються дерев’яними. Скеля занадто нерівна, щоб обдурити око. Над дверима літери схожі на вирізьблені. Мову Закарі не впізнає, можливо, це грецька.

— Непогано! — озивається сам до себе Доріан, читаючи текст над дверима.

— Що там написано? — запитує Закарі.

— Пізнай самого себе[26], — каже чоловік. — Мірабель — прихильниця прикрас, я здивований, що їй вистачило на них часу за такої погоди.

— Це половина девізу родини Роулінзів, — повідомляє Закарі.

— А яка друга половина?

— І навчись страждати.

— Може, вам слід подумати про те, щоб змінити цю частину, — пропонує Доріан. — Візьмете на себе цю честь? — додав він, змахуючи в бік дверей.

Закарі тягнеться до кулястої ручки, геть не впевнений, що справді вірить, наче це не якийсь вигадливий розіграш.

Якась частина його чекає, що з нього сміятимуться, але рука торкається холодного металу, круглого й тривимірного. Ручка повертається легко, і двері розчахуються. Перед хлопцем постає значно більший, ніж це взагалі можливо, простір. Закарі вдивляється та вклякає на місці.

А потім чує позад них якесь шурхотіння серед дерев.

— Уперед, — каже Доріан і штовхає його, різко вдаривши поміж лопатками.

Закарі стрімголов летить у двері. Тієї самої миті щось вологе влучає в спину, затікає на шию і стікає по руці.

Хлопець опускає погляд на долоню, упевнений, що на ній кров, але натомість бачить блискучу фарбу, краплі якої, подібні до розплавленого золота, розповзаються між пальцями.

А Доріан зник.

Те, що кілька секунд тому було позад нього дверима, тепер перетворилося на стіну із суцільного каменю. Закарі гупає по ній руками, залишаючи металеві плями золотої фарби на гладкому темному камінні.

— Доріане! — гукає він, але у відповідь чує лише відлуння свого голосу.

Коли луна стихає, западає гнітюча тиша. Дерева не шелестять, удалині не мчать мокрою бруківкою машини.

Закарі кличе чоловіка знову, але луна звучить нерішуче, мов знає, що тут її ніхто не почує. Хай би де воно було це «тут».

Хлопець відвертається від укритої золотистими плямами стіни й роззирається. Він стоїть на кам’яному клаптику в місці, схожому на печеру. У круглому отворі вирізані спіральні сходи, що ведуть униз, і звідкілясь нагору ллється м’яке тепле світло, схоже на спалахи вогнища, але не таке мінливе.

Закарі відходить від того місця, де були двері, і повільно спускається сходами, залишаючи на камінні золотий слід.

Біля підніжжя сходів у суцільному камені хтось без жодних швів припасував двері. З боків їх освітлюють ліхтарі на ланцюгах.

Жодних сумнівів, це ліфт. Двері прикрашені вигадливими візерунками, а навколо щілини в центрі видно бджолу, ключ і меч.

Закарі витягує руку, щоб торкнутися їх, маючи підозру, що це лише майстерно виконане ілюзорне зображення, як і ті намальовані двері, але ліфт холодний і металевий, малюнки рельєфні й чітко виступають під пальцями.

«Це значуща мить, — думає хлопець, чуючи в голові материн голос. — Мить, що наповнена змістом. Мить, яка змінює наступну».

Здається, ніби ліфт спостерігає за ним. Хоче побачити, що він чинитиме.

У «Солодких муках» ліфт не згадано. Закарі замислюється, про що ж іще не згадано в цій книжці. Розмірковує, що сталося з Доріаном.

Збоку, під одним з ліхтарів, є самотня шестикутна кнопка, що ніяк не позначена, але прикрашена золотою філігранню. Її вставили в стіну, як коштовний камінь.

Закарі натискає, і вона загорається м’яким світлом.

Десь унизу чутно лункий грубий гуркіт, який щомиті дедалі гучнішає та посилюється. Хлопець задкує на крок. Ліхтарі на ланцюгах тремтять.

Несподівано звук стихає.

Кнопка згасає сама собою.

За дверима лунає ніжний передзвін.

А потім бджола, ключ і меч розколюються в центрі, і двері ліфта розсовуються.

Солодкі муки …Час закохався в Долю