Беззоряне море

Коли вони йдуть коридором, повітря навколо розхитує стрічки, змушуючи дверні ручки злегка гойдатися, стукаючись об сусідні з жалісливим порожнистим дзенькотом.

Їх там сотні. Можливо, навіть тисячі.

Закарі та його супровідниця підіймаються водоспадом сходів, у тиші за ними луною розлітається дзеленчання дверних ручок.

Сходи повертають і закручуються петлею в обох напрямках, але дівчина підіймається тими, що праворуч. У центрі сходової петлі висить ще більша люстра, лампочки ховаються за кришталевими краплями.

Обидва боки сходів ведуть до одного й того самого коридору на горішньому поверсі, тут стеля нижча й немає ручок на стрічках. У цьому коридорі є двері, укриті матовою чорною фарбою, що неабияк контрастує з білими стінами навколо. Двері пронумеровані латунними цифрами в центрі. Поки вони йдуть коридором, Закарі бачить лише невеликі числа, та не схоже, що послідовні. Вони минають двері із цифрою шість, потім два, а тоді одинадцять.

Зупиняються біля дверей із цифрою вісім у кінці коридору під великим заґратованим вікном, яке Закарі бачив з вулиці. Дівчина витягає з кишені невеличке кільце з ключами й відмикає двері.

За їхніми спинами лунає гучний передзвін. Рука дівчини завмирає на клямці, і Закарі бачить, як на її обличчі змагається бажання піти чи залишитись.

Дзвінок заходиться знову.

— Я дам їй раду, — запевняє хлопець, підіймаючи вгору книжку для певності. — Вихід знайду сам. Не турбуйтеся.

«Занадто буденно», — думає він, але супутниця кусає губу, а потім киває.

— Дякую, сер, — озивається вона, повертаючи ключ до кишені. — Приємного вечора.

У двері дзвонять утретє, і дівчина повертається коридором значно моторніше, ніж раніше.

Закарі дивиться, як вона зникає на сходах, а тоді відчиняє двері.

Усередині кімнати темніше, ніж у коридорі, світло налаштоване так, як він іноді бачив у музеях: промені падають під ретельно вибраними кутами. Книжкові полиці на стіні освітлені зсередини, книжки та інші предмети сяють, так само світиться і справжня людська рука, що міститься в скляному слоїку й демонструє долоню, немовби вітаючись. Уздовж кімнати тягнуться дві довгі скляні вітрини, теж освітлені зсередини так, що здається, наче книжки ширяють у повітрі. На вікнах висять важкі завіси.

Закарі не знадобилося багато часу, щоб знайти книжку, за якою його відправили: попри те що в одній вітрині десять книжок, а в другій вісім, лише одна має палітурку з коричневої шкіри. Навколишнє світло вихоплює позолочені колись краї сторінок, місця навколо кутиків краще зберегли золото й блищать яскравіше. На щастя, це один з менших томів і легко поміщається в кишеню. Деякі книжки більші, а деякі видаються досить важкими.

Хлопець розглядає вітрину, намагаючись пригадати, чи діставав інструкції щодо того, як її відчинити. Знайти петлі чи замки він ніяк не може.

— Скринька із секретом, — бурмоче хлопець собі під ніс.

Він придивляється уважніше. Скло складається з панелей. Кожна книжка в окремій прозорій скриньці, хай навіть вони з’єднані між собою. Розділяють їх лише майже невидимі шви. Коричнева книжка розташована ближче до кінця, у другій скриньці ліворуч. Закарі оглядає її з обох боків, а потім залізає під стіл, щоб подивитися, чи не відчиняється вона знизу, але нічого не знаходить. Стільниця важка, виготовлена з якогось металу.

Хлопець підводиться й пильно дивиться на вітрину. Лампочки з’єднані дротами, які мають кудись вести, але зовні жодного з них не видно. Якщо дроти звиваються всередині столу, можливо, уся конструкція електрична?

Закарі оглядає периметр кімнати в пошуках вимикача. Біля дверей є один, що вмикає люстру над столом, яку він навіть не помітив у темряві. Вона простіша за ті, що в коридорі, та додає не надто багато світла.

На стіні з вікнами є складні завіси, але більше нічого. Закарі розсуває одні з них і виявляє, що за вікном цегляна стіна сусіднього будинку.

Розгорнувши інші завіси, він бачить не вікно, а стіну з рядочком вимикачів.

— Ха! — каже він уголос.

У чомусь, схожому на трансформаторну будку, їх вісім, і кожен підписаний. Закарі натискає на перший, і світло на одній з полиць вимикається. Зависла в повітрі рука зникає. Він знову вмикає світло й береться за восьмий вимикач, вирішивши, що верхні шість ведуть до полиць.

Світло вмикається в одній вітрині, не тій, яку він двічі намагався відімкнути, і лунає якесь клацання. Хлопець підходить, щоб подивитися на неї, і виявляє, що скло залишилося на місці, але стільниця опустилася сантиметрів на тридцять, відкривши доступ до книжок.

Закарі квапиться назад до вимикачів, знову натискає на восьмий і водночас торкається сьомого. Столи рухаються, і клацання чутно двічі.

Тепер коричневу шкіряну книжку можна дістати, і хлопець бере її з вітрини.

Повертаючись до вимикачів, розглядає книжку. Вона нагадує «Солодкі муки» якістю шкіри й тим, що на ній нічого не написано. Не видно ні назви, ні автора. Розгортає обкладинку. Сторінки прикрашені чарівними рамками та ілюстраціями, але текст арабський. Хлопець знову згортає її та кладе до кишені піджака.