Беззоряне море

Те, що чоловік бачив на власні очі й чув на власні вуха, сплітається з оповідками, які він читав власними очима чи чув власними вухами. Тут унизу вони нерозривно пов’язані.

Хороших днів не так уже й багато. І хороших ночей теж.

Тут, у глибині, неможливо пояснити різницю. Ніч чи день. Правда чи вигадка. Реальність чи уява.

Іноді він відчуває, що загубив свою історію. Випав з її сторінок і приземлився тут, посеред нічого, але насправді залишається в ній. Покинути свою історію він не може, хоч яких буде докладати зусиль.

Загублений у часі чоловік іде берегом моря і не дивиться вгору, щоб не помічати відсутності зірок. Він чеберяє містами з меду та кісток уздовж вулиць, на яких колись лунали музика та сміх. Вештається покинутими храмами, ставить свічки забутим богам і торкається пальцями решток не прийнятих жертвоприношень. Він спить на ліжках, де століттями ніхто не бачив сновидінь, і його сон глибокий, а сновидіння такі самі незбагненні, як години бадьорості.

Спочатку бджоли спостерігали за ним. Летіли назирці, коли він ішов, та ширяли над ним, коли він спав. Вони гадали, що це може бути хтось інший.

Він просто хлопчик. Чоловік. Щось посередині.

А тепер бджоли його ігнорують. Виконують свої справи. Вони вирішили, що один чоловік ні те ні се — не причина турбуватися, та навіть бджоли час від часу помиляються.

Закарі Езра Роулінз чекає на холоді так довго, що доводиться подзвонити майже змерзлим пальцем у двері «Клубу колекціонерів» удруге. Він упевнений, що зміг подзвонити лише тому, що чує в будинку приглушений передзвін.

Після другої спроби хлопець чує, як за дверима хтось рухається. Клацають, відмикаючись, кілька замків.

Двері прочиняються на кілька сантиметрів. Їх притримує металевий ланцюжок, а зі шпарини на нього дивиться молода дівчина. Вона молодша, ніж Закарі, та не аж так, щоб вважати її дівчинкою, і нагадує йому когось. А може, просто має пересічне обличчя. Вона дивиться на нього із сумішшю занепокоєння та нудьги. Вочевидь, навіть дрібні підпільні організації мають стажерів, яким випадають нікчемні зміни.

— Я можу вам допомогти? — цікавиться дівчина.

— Я, е-е-е, у мене доставка для архіву, — каже Закарі. Він частково витягає «Вік переказів, або Красу міфології» з кишені пальта. Дівчина глипає на неї, але не просить поглянути. Їй потрібно дещо інше.

— Ваше ім’я? — цього запитання хлопець не очікував.

— Хіба це має значення? — повторює він, якомога старанніше наслідуючи інтонацію Доріана. Смикає своє пальто. На його думку, безтурботно, переконується, що тепер видно срібний меч.

Дівчина супиться.

— Ви можете залишити примірник мені, — пропонує вона. — Я переконаюся, що його…

— Я від Алекса, — уриває її Закарі.

Вираз обличчя дівчини змінюється. Нудьга вмить зникає, перемагає занепокоєння.

— Хвилинку, — каже вона. Двері повністю зачиняються, Закарі вже ладен запанікувати, а потім здогадується, що дівчина знімає ланцюжок. Майже миттєво двері розчахуються.

Вона веде його до невеличкого фоє за матовим склом, яке заважає побачити, що за стінами. На протилежній стіні на нього чекають інші двері, теж майже цілком виготовлені з матового скла. Призначення подвійних дверей — збивати з пантелику, а не захищати.

Дівчина зачиняє передні двері й повертає на місце ланцюжок, а потім похапцем кидається відмикати двері з матового скла. Вона вбрана в довгу синю сукню, що здається простою і старомодною, подібна до халата з маленьким вирізом та великими кишенями по обидва боки. На шиї в неї срібний ланцюжок з мечем, не таким, як у Закарі. Тоншим і коротшим, але схожим.

— Сюди, — запрошує вона, штовхаючи скляні двері.

«Слід удавати, наче я тут уже бував, чи ні? Варто було запитати про це Доріана», — думає Закарі й припускає, що той відповів би «так». Адже він мав би знати, де будуть наступні двері, і тому ще важче не роззиратися навкруги.

Коридор світлий, з високою стелею і білими стінами, осяяний рядком кришталевих люстр, тягнеться від фоє до сходів з протилежного боку. Темно-синій килим укриває сходи та ллється до коридору водоспадом, вихоплюючи спалахи непевного світла, які додають йому ще більшої схожості з водою.

Закарі не може відвести погляду від кулястих дверних ручок без дверей з іншого боку коридору.

На різній висоті підвішені латунні ручки, кришталеві та вирізьблені зі слонової кістки.

Одні, схоже, так заіржавіли, що залишили темні плями на стрічках, до яких підвішені. А інші вкрилися сірувато-зеленою патиною. А ще є такі, що висять під стелею високо над головою Закарі. Деякі стирчать над підлогою. Частина з них поламана. Якісь причеплені до щитів. A решта — просто кулясті ручки або клямки. І всім бракує дверей.

Кожна ручка має свою етикетку, на линві підвішені прямокутні клаптики паперу, що нагадують Закарі ярлики на пальцях ніг у мерців у морзі. Він сповільнює крок, щоб роздивитися все уважніше. Помічає назви міст і числа, які, на його думку, можуть позначати довготу та широту. Над нижнім краєм кожної етикетки стоїть дата.