Беззоряне море

— Ви навіть не запитали, хто я? — зауважує він.

Хлопець приголомшений тим, що людина може так інтригувати й водночас дратувати.

— Ви Закарі Езра Роулінз. Закарі, ніколи не Зак. Народилися 11 березня 1990 року в Новому Орлеані, штат Луїзіана. Переїхали на північ штату Нью-Йорк 2004 року з матір’ю невдовзі після розлучення батьків. Останні п’ять з половиною років ви навчаєтеся в університеті у Вермонті. Нині пишете магістерську на тему «Гендер та сюжет у сучасних іграх». У вас дуже високий середній бал і невеличкі проблеми з тривожністю. Є кілька людей, з якими ви товаришуєте, але не надто близько. Двічі мали серйозні романтичні стосунки, і обидва розриви були для вас складні. На початку цього тижня ви взяли в бібліотеці книжку, а згодом ця книжка була внесена до комп’ютерної системи, що дало змогу відстежити її, і відтоді книжку й вас укупі з нею переслідують. Власне, вас не так складно відстежити, але на додачу вони відстежують ваш телефон і підклали вам жучка, якого ви, на щастя, залишили в готелі. Вам подобаються майстерно приготовані коктейлі, какао, виготовлене в межах справедливої торгівлі[25], і, напевно, вам слід було надіти шарф. Я знаю, хто ви.

— Забули сказати, що за зодіаком я Риби, — цідить крізь зуби Закарі.

— Гадав, це зрозуміло з дати вашого народження, — озивається Доріан, злегка знизавши плечима. — Я Телець. І якщо вже про це зайшла мова, треба буде попросити вашу маму скласти мені гороскоп.

— Що вам відомо про мою маму? — роздратовано запитує хлопець і піддає ходу, аби не відставати.

Кожне перехрестя зустрічає їх подихом крижаного вітру, який пробирається аж крізь пальто. Він зупинявся кілька разів, щоб прочитати бодай таблички з назвами вулиць, до пуття не розібрався, але гадає, що вони прямують на південний схід.

— Мадам Лав Роулінз — духовний порадник, — каже Доріан, і вони знову повертають. — Жила на Гаїті лише до чотирирічного віку, але вдає акцент, тому що клієнтам він подобається. Спеціалізується на психометрії, ворожить на картах Таро та чайному листі. Ви жили над її крамничкою в Новому Орлеані. Саме там були двері, які ви не відчинили.

Закарі замислюється, як Доріан дізнався про двері, а потім йому на думку спадає проста відповідь.

— Ви прочитали книжку.

— Погортав перші кілька розділів, якщо їх можна назвати розділами. Розмірковував, чому ви по самі вуха ув’язли в неї. Розумію: вони не знали, що ви в ній є, інакше цікавилися б вами, а не зосереджувалися б на книжці.

— Хто ці люди? — запитує Закарі.

Вони якраз повертають на ширшу вулицю, у якій хлопець упізнає Парк-авеню.

— Купка ненормальних виродків, які вважають, наче чинять правильно. Однак «правильно» в такому разі — дуже суб’єктивне слово, — каже Доріан так наїжачено, що Закарі здогадується: їхня ненормальність — його особиста думка, яку, напевно, ці люди поділяють щодо Доріана. — Можу прочитати вам історичну лекцію, але не зараз, бо в нас обмаль часу.

— Тоді куди ми йдемо?

— Ми йдемо до їхньої штаб-квартири в США. Яка, на щастя, розташована за кілька кварталів звідси, — пояснює Доріан.

— Стривайте, ми йдемо до них? — перепитує Закарі. — Я не…

— Більшості з них там не буде. І для нас це добре. Коли дістанемося туди, ви віддасте їм це.

Доріан нишпорить у торбі й передає Закарі книжку. Іншу книжку. Грубий том, синя обкладинка зі знайомим малюнком, витісненим золотом, — погруддям Ареса.

Закарі перевертає книжку, щоб прочитати напис на корінці, хоча й знає, що саме там буде написано. «Вік переказів, або Краса міфології». Бібліотечну наліпку з корінця хтось відірвав.

— Узяли її в бібліотеці? — питає хлопець, і від цієї фрази, промовленої вголос, цей очевидний факт стає ще боліснішим. — Ви були там?

— Правильно, десять балів Рейвенклову! Утім, з вашого боку було нерозумно збирати всі ті книжки, щоб залишити їх без нагляду, бо вам, бачте, закортіло мафіна.

— Це був класний мафін, — кидає у відповідь Закарі, захищаючись, і, на подив хлопця, Доріан заходиться приємним і глибоким сміхом, від якого стає трохи тепліше.

— Класний мафін — це просто капкейк без глазурі, — зауважує Доріан, а тоді веде далі: — Ви віднесете їм цю книжку.

— Хіба вони не знатимуть, що це не та книжка, яка їм потрібна? — Закарі дивиться на задню палітурку й бачить, що баркоду тут теж бракує — на його місці ініціали: «ДСК».

— Люди, які вас переслідували, помітили б, — погоджується Доріан. — Але вони зараз заклопотані. Ті, кого вони залишили няньчитися з колекцією, будуть нижчого рангу, не такого високого, щоб знати деталі про книжку, яку всі шукають. Ви віддасте їм цю, візьмете іншу для мене, а я поверну вам вашу.

Він знову підіймає книжку в повітря, і Закарі із секундним запізненням думає, що міг схопити її та втекти. Його руки надто змерзли, щоб витягувати їх з кишені. До того ж цей чоловік, хай як там його насправді звуть, напевно наздогнав би його.

— Усі ці фокуси з книжками мають якусь мету? — цікавиться хлопець. Доріан запихає «Солодкі муки» назад до свого пальта.

— Ви допоможете мені із цими книжковими фокусами, як ви їх назвали. А я відведу вас туди.