Беззоряне море

Пірат розповідає дівчині не одну історію, як вона просила, а багато різних. Історії, що перетікають одна в одну, відхиляються до уривків утрачених міфів і забутих казок, їх розповідають, щоб подивувати, і вони кружляють одна навколо одної, аж поки не повернуться до двох людей, які дивляться одне одному в очі крізь залізні ґрати, — оповідач і слухач, між якими залишилися тільки промовлені пошепки слова.

Тиша, що западає після історій, важка й тривала.

— Дякую, — тихенько каже дівчина.

Пірат приймає її вдячність, мовчки кивнувши у відповідь. Уже майже зазоріло.

Він виплутує пальці з волосся дівчини, а вона на крок задкує від ґрат.

Дівчина кладе руку на груди та граційно низько вклоняється чоловікові.

Пірат, мов дзеркало, повторює її жест, нахиляє голову, притискає руку до серця — офіційне визнання того, що їхній танець завершився.

Він завмирає, перш ніж підвести голову, намагаючись якомога довше зберегти цю мить.

Коли він зводить погляд, дівчина вже відвернулася й тихцем відступила до протилежної стіни.

Її рука зависає над ключем. Вона не дивиться на вартового й не озирається на пірата. Це її рішення, і їй не потрібна стороння допомога, щоб утілити його в життя.

Дівчина знімає ключ із гачка. Обережно намагається не дати йому задзеленчати на кільці чи клацнути об камінь.

Вона знову перетинає приміщення з ключем у руках.

Клацання відчиненого замка й навіть скрипіння дверей не розбудили вартового.

Дівчина дарує піратові свободу, і він приймає її без жодного слова. Підіймаючись сходами, вони не говорять про те, що може статися. Що трапиться, коли вони опиняться нагорі перед дверима. Які недосліджені моря чекають поза ними.

За кілька кроків до дверей пірат притискає до себе дівчину й знаходить своїми губами її вуста. Тепер між ними немає ґрат, вони зливаються на темних сходах, де із заплутаних речей залишилися тільки Час і Доля.

Тут ми їх і залишимо — дівчину та її пірата, пірата і його рятівницю, — коли вони цілуються в темряві за мить до того, як розчахнуться двері.

Та їхня історія тут не закінчується. Вона тут лише змінюється.

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 1 Новий Орлеан, Луїзіана, чотирнадцять років тому

Незабаром зазоріє. Сивувата імла підштовхує темряву від ночі до ще не зовсім дня, але провулок залитий ліхтарним світлом, якого цілком досить для малювання.

Вона звикла малювати в мороці.

Повітря холодніше, ніж дівчина очікувала, і рукавички без пальців не надто зігрівають, проте допомагають утримати пензлик. Художниця натягує рукави своєї байки на зап’ястя, залишаючи на них сліди фарби, але манжети вже й так забруднені різноманітними матеріалами й кольорами.

Дівчина кладе додаткову тінь на фальшиві дерев’яні панелі, додаючи їм виразності. Основна робота виконана, завершена, незважаючи на те, що досі ніч і ще навіть не світає; вона могла б залишити все, як є, але не хоче. Пишається своєю картиною, адже це хороша робота, і їй хочеться докласти зусиль, щоб вона стала ще кращою.

Вона бере інші пензлики, витягає з віяла різноманітні приладдя, що стирчать з її зібраного у хвостик волосся; у густому чорному волоссі є сині пасма, невидимі при такому світлі. Потім спокійно порпається в наплічнику біля своїх ніг і змінює фарбу із сутінково-сірої на металево-золотисту.

Деталі — її улюблена частина роботи: тут покласти тінь, а там світлову пляму — і нараз плаский малюнок набуває об’єму.

Золота фарба на крихітному пензлику залишає блискучі сліди на руків’ї меча, зубчиках ключа та смужках бджоли. Вони мерехтять у темряві замість зблідлих зірок.

Задоволена кулястою ручкою дверей художниця знову змінює пензлики, виконуючи останні штрихи.

Вона завжди лишає замкову шпарину наостанок.

Можливо, вона чимось нагадує підпис, — та замкова шпарина у дверях, до яких нема ключа. Ця деталь намальована тут не через якусь інженерну потребу, а просто тому, що тут їй місце. Саме вона дає відчуття завершеності.

— Дуже красиво, — каже хтось позаду неї, і дівчина підстрибує так, що пензлик випадає з пальців й опиняється під ногами, затримавшись на взутті, щоб залишити на шнурках темно-шпаринну крапельку чорного.

Художниця обертається й бачить перед собою жінку.

Вона могла б утекти, але не знає, у якому напрямку бігти. У цьому непевному світлі вулиці мають геть інакший вигляд.

Дівчина забуває, як сказати цією мовою «привіт», до того ж не певна, чи слід їй казати «привіт» або «дякую», тож просто мовчить.

Незнайомка уважно розглядає двері, а не дівчину. Вона вбрана в пишну сукню кольору недозрілого персика й тримає в руках горнятко з написом «Справжня відьма». Волосся зав’язане веселковим шаликом. У неї багато сережок. А на зап’ястях татуювання — сонячні промені та кілька місяців рядочком. Вона нижча за дівчину, але здається вищою, займає в провулку значно більше місця попри невисокий зріст. Художниця ще більше зіщулюється у своїй байці з каптуром.

— Ти знаєш, що тут не можна малювати, — каже жінка й сьорбає щось із горнятка.

Дівчина киває.

— Хтось прийде й усе замалює.