Беззоряне море

— Самовдоволені зірки відпочивали на небесах. Вони спостерігали, як з розбитим від розпачу серцем плине Час, і, зрештою, засумнівалися в усьому, що колись вважали беззаперечною правдою. Вони бачили, як корона Короля Сов переходила від одного птаха до другого, наче благословення або прокляття, адже жодне смертне створіння не повинне мати такий зір. Вони непевно мерехтіли, і далі мерехтять ще й нині, отепер, коли ми сидимо під ними.

Мандрівник замовкає, щоб допити рештки вина. Історія закінчилася.

— Як я вже сказав, зірки мене не цікавлять. Зорі сповнені недоброзичливості та жалю.

Зоряний крамар мовчить. Укритий сузір’ями мішок важко лежить біля вогню.

Мандрівник дякує зоряному крамареві за вино й товариство, а той відповідає взаємністю. Перш ніж піти, мандрівник нахиляється й шепоче йому у вухо:

— Зрештою, Доля збирається докупи знову, а Час завжди чекає.

Мандрівник залишає крамаря на самоті — сидіти, пити й дивитися на вогонь.

Уранці, коли сонце вже пильно спостерігало за людьми, а зорі давно поховалися, зоряний крамар спитав, чи поїхав мандрівник, щоб устигнути з ним попрощатися.

Зоряному крамареві на те відповіли, що ніяких інших гостей не було.

Закарі Езра Роулінз сидить на оксамитовому ослінчику в найвигадливішому ліфті з усіх, де йому доводилося бувати, розмірковуючи, що це зовсім не ліфт, а певно, звичайна кімната, що створює оманливе враження, адже сидить він тут, як йому здається, уже дуже-дуже довго.

Хлопець замислюється, чи може несподівано виникнути клаустрофобія, а його контактні лінзи нагадують, чому він так нечасто ними користується. Буцімто ліфт гуде й час від часу зі скрипінням смикається, а отже — рухається. Шлункові здається, наче він у пристойному темпі падає в позолоченій клітці. А може, просто хлопець випив більше, ніж гадає. Запізніла реакція на коктейлі.

Люстра, що висить над ним, тремтить і миготить, кидаючи спалахи світла на подібний до барокового інтер’єр. Золоті стіни й темно-бордовий оксамит майже втратили свої поважне сяйво та пухнастість. Візерунок з бджолою, ключем і мечем повторюється на дверях, але більше тут немає жодних прикрас. Ані цифрової інформації, ані позначення поверху, навіть кнопки нема. Очевидно, ліфт завжди їде до одного й того самого місця й вони туди ще не дісталися. Фарба на його спині та руках поволі висихає. Її металеві пластівці чіпляються до пальта й волосся, кусають шию та застрягають під нігтями.

Закарі нітрохи не хоче спати, але він надзвичайно втомився. Усе гуде, від потилиці до кінчиків пальців, і він не певен, річ у ліфті, алкоголі чи ще в чомусь. Хлопець підводиться й береться міряти ліфт кроками (якщо можна так сказати про два в кожному напрямку).

«Може, річ у тім, що ти нарешті пройшов крізь намальовані двері й опинився не там, де очікував?» — звучить як підказка голос у голові.

«Хіба я знав, чого чекати?» — запитує себе Закарі.

Він зупиняється й повертається обличчям до дверей. Простягає руку, щоб торкнутися їх, долоня лягає на намальований ключ. Він вібрує під пальцями.

Якоїсь миті Закарі почувається одинадцятирічним хлопчиком у провулку, двері під його пальцями намальовані, а не металеві, а в голові кружляє джазова мелодія, що застрягла там ще з вечірки, додаючи всьому танцювальних обертів, і раптом здається, наче ліфт їде значно-значно швидше. А потім рвучко зупиняється. Заскочена зненацька люстра підстрибує, проливаючись униз дощем мерехтливого світла, коли двері відчиняються.

Підозри Закарі щодо того, буцімто він насправді нікуди не їхав, зникають, адже кімната, на яку він дивиться, анітрохи не схожа на печеру, з якої подорож почалася. Вона нагадує йому атріум університетської бібліотеки, але менша, з мармуровими стінами медового кольору. Відтінок матовий і мерехтливий, але прозорим сяйвом укриває все, крім кам’яної підлоги ліфта та інших дверей протилежного боку кімнати. Хлопець підозрює, що опинився глибоко під землею, судячи з тривалості та швидкості поїздки. Навіть попри те, що голос у голові й далі наполягає: це неможливо. Тут занадто тихо. Повітря важке, відчувається вага всього, що над ним.

Закарі виходить з ліфта, і двері зачиняються. Брязкіт триває (чується деінде). Над дверима індикатор у формі півмісяця без цифр, лише золота стрілка повільно повзе вгору.

Хлопець підходить до дверей, що з протилежного боку кімнати. Це високі двері з кулястою золотою ручкою, що нагадують йому про ті перші намальовані, однак більші, немов виросли разом з ним. До того ж вони не намальовані, а вирізьблені зі справжнього дерева. Їхні позолочені прикраси подекуди вицвіли, проте бджола, ключ і меч залишаються виразними.

Закарі набирає в груди повітря й тягнеться до ручки дверей. Вона тепла та міцна, але на його спроби повернути її не піддається. Пробує ще раз, та двері замкнені.

— Серйозно? — уголос запитує хлопець. Він зітхає та відступає на крок. У дверях є замкова шпарина. Почуваючись дурником, Закарі нахиляється й зазирає в неї. За дверима — інша кімната. Це очевидно, але, крім непевного коливання світла, нічого неможливо роздивитися.