Беззоряне море

— Я її попереджав, що це буде проблематично, — бурмоче він собі під ніс, а потім запитує: — Ви щось викинули? — Закарі навіть не встигає поцікавитися, що це він має на увазі.

— Перепрошую?

— Ваші кубики, — пояснює чоловік, черговим елегантним жестом вказуючи на стіну позаду. — Що саме викинули ви?

— Ой… Е-е-е… Усі серця, — каже Закарі, згадуючи, як кубики зникли в темряві, та відчуваючи, що в нього паморочиться в голові. Він знову замислюється, що все це означало, а може, будь-які варіанти були кепські.

Незнайомець вдивляється в нього пильніше, ніж досі, вивчаючи з таким виразом обличчя, ніби він його пізнає, і навіть здається, що хоче про щось запитати, але не питає.

Натомість каже:

— Якщо ваша ласка, ходімо зі мною.

Розвертається й знову виходить у двері. Закарі прямує за ним з таким відчуттям, ніби подолав якийсь бар’єр. Принаймні йому не доведеться йти геть після того, як щойно прийшов, тим паче не знаючи, де саме опинився. Це захаращене місце зі зламаними люстрами й запорошеними стосами книжок — не те, що сподівався побачити Закарі. По-перше, тут забагато кахлю. По-друге, тут усе надто помпезне, і старіше, і тихіше, і темніше, і таємничіше, ніж він міг собі уявити. Тепер хлопець розуміє, наскільки був упевнений, що потрапить сюди, адже на це натякнули «Солодкі муки».

«Поки що ні», — думає він, дивлячись угору на годинник-всесвіт, що обертається над ним, вказуючи стрілками в різних напрямках, і замислюється, що збирається робити, коли вже тут опинився.

— Я знаю, чому ви тут, — каже чоловік так, ніби підслухав думки хлопця. Вони саме проходять повз маятник.

— Справді?

— Ви тут, бо хочете дістатися Беззоряного моря та вдихнути населеного привидами повітря.

Ноги Закарі затинаються від заспокійливої істинності цього твердження та водночас збентеження, адже йому не зрозуміло, що це означає.

— Це Беззоряне море? — перепитує він, наздоганяючи чоловіка, який прямує до віддаленої стінки просторої зали.

— Ні, це лише Гавань, — чується відповідь. — І, як я вже казав, вона зачинена.

— Може, вам слід повісити табличку, — радить хлопець, не встигнувши прикусити язика, і дістає у відповідь такий згубний погляд, який не зміг би із себе вичавити будь-хто з його вчителів математики, тож бурмоче якісь вибачення.

Закарі та рудий кіт, що приєднався до їхньої процесії, ідуть за чоловіком до місця, яке хлопець може назвати тільки кабінетом, хоча воно не схоже на жоден з бачених ним кабінетів. Усі стіни заховані за книжковими полицями, шафками для документів та бібліотечними каталогами з їх шухлядками й етикетками. Підлога вкрита кахлем, подібним до того, що лежить зовні, протерта доріжка веде від дверей до столу. Біля нього горить зелена гасова лампа, а горішні книжкові полиці оповиті стрічками паперових ліхтариків. Фонограф на подряпаній платівці тихенько грає щось класичне. Майже всю стіну з протилежного боку від дверей займає камін — усередині за блискучим екраном жевріє полум’я, і його язички набирають червонясто-коричневого кольору. Старомодна мітла з прутиків притулилася до стіни неподалік. Меч, великий справжній меч висить над камінною полицею з кількома книжками, оленячими рогами, ще одним живим котом, який спить, і кількома скляними слоїками різних розмірів, наповненими ключами.

Чоловік улаштовується за великим столом, що завалений паперами, записниками та пляшечками із чорнилом. І, здається, відчуває полегшення, на відміну від Закарі, який досі нервує. Він почувається не лише знервованим, а ще й навдивовижу п’яним.

— Візьмімося до справи, — каже чоловік, коли рудий кіт умощується на кутку його столу й позіхає, прикипівши бурштиновими очима до Закарі.

— Де були ваші двері?

— У Центральному парку, — відповідає хлопець. Язик у роті здається неповоротким, вимовляти слова стає складно. — Їх зруйнували ці… Люди з клубу. Гадаю, леді в шубі з білого ведмедя — їхня керівничка. Вона погрожувала мені чаєм. А чолов’яга, який представився Доріаном, можливо, ускочив у халепу, чи не так? Він змусив мене забрати це з їхньої штаб-квартири, але не пояснив навіщо.

Закарі витягає книжку з пальта й підіймає вгору. Чоловік насуплено бере її. Розгортає, переглядає кілька сторінок, і хлопець, дивлячись на рядки догори дриґом, думає, що тепер арабський алфавіт схожий на англійський, проте очі, схоже, кепкують з нього, сверблять під контактними лінзами. Він навіть думає, чи це, бува, не алергія на котів. Незнайомець згортає книжку, перш ніж устигає дійти якогось певного висновку.

— Їй місце тут, тож дякую за це, — озивається чоловік, віддаючи книжку. — Якщо хочете, можете приберегти її для свого друга.

Закарі опускає погляд на книжку в коричневій шкіряній палітурці.

— А хтось… — мало не бурмотить він собі під ніс, — не знаю, урятує його?

— Хтось урятує, я впевнений, — заспокоює чоловік. — Ви не зможете покинути це місце без супроводу, тож доведеться зачекати на Мірабель, щоб повернутися. Я можу знайти вам тимчасове помешкання. У вас утомлений вигляд, вам неодмінно треба відпочити. Та передусім мені потрібна від вас додаткова інформація. Ім’я?