Беззоряне море

— Гм… Закарі. Закарі Езра Роулінз, — слухняно відповідає хлопець, замість того щоб озвучити одне зі своїх численних запитань.

— Дуже приємно познайомитися з вами, містере Роулінз, — каже чоловік, записуючи його ім’я до одного з гросбухів на столі. Він перевіряє час на кишеньковому годиннику, його теж занотовує.

— Мене називають Хранителем. Ви сказали, що тимчасовий вхід був у Центральному парку. Гадаю, ви мали на увазі парк на Мангеттені в Нью-Йорку, що в Сполучених Штатах Америки.

— Так, саме той Центральний парк.

— Гаразд, — каже Хранитель, — записуючи в гросбух ще щось. Залишає позначку на іншому документі, можливо, мапі, а потім встає з-за столу й підходить до одного з комодів з крихітними шухлядами, що стоїть у нього за спиною. Дістає щось з однієї шухлядки, обертається й віддає Закарі круглий золотий медальйон на довгому ланцюжку. З одного боку зображено бджолу, а з другого — серце.

— Якщо вам знадобиться повернутися сюди — це місце здебільшого називають Серцем, — він підкаже вам шлях.

Закарі розтуляє медальйон і бачить компас з єдиною позначкою на півночі, його стрілка смикається хаотично.

— Вам потрібно знати напрямок на Мекку? — цікавиться Хранитель.

— Ой ні, та все ж таки дякую. Я агносто-атеїст. — Чоловік на це запитально нахиляє голову, а Закарі пояснює: — Набожний, але не релігійний.

Він не озвучує вголос свою думку, що його релігія — слухати з утіхою історії, опівнічні концерти, від захоплення якими аж у вухах дзвенить, та натискати на кнопку, щоб викликати на бій боса[29]. Його релігія ховається в тиші свіжого снігу, у майстерно приготованому коктейлі, десь посеред сторінок книжки, не на самому початку, але й не в кінці.

Хлопець замислюється, що саме він випив.

Хранитель киває і знову відволікається на шафки — відчиняє іншу шухляду, дістає щось і знову зачиняє.

— Чи не могли б ви піти зі мною, містере Роулінз, — просить чоловік, виходячи з кімнати. Закарі дивиться на кота, але той, утративши до нього інтерес, заплющує очі й нікуди не йде.

Хранитель замикає двері кабінету й веде Закарі уздовж одного із заповнених книжками коридорів. Це місце здається ще більш підземним — мов тунель, воно освітлене поодинокими свічками й ліхтариками, має низьку округлу стелю без жодного очевидного візерунка й вигинається. Після третього повороту в цьому лабіринті дверей та книжок Закарі поглядає на компас, вдячний, що отримав його. Перший коридор розгалужується на кілька, виходить до більших кімнат і знову зливається в щось схоже на тунель. Книжки розставлені на полицях, які вигинаються разом зі стінами, і складені стосами на столах, комодах і стільцях, наче в якійсь букіністичній крамничці. Вони минають мармурове погруддя в шовковому циліндрі та ще одного кота, який спить на м’якому фотелі в ніші. Закарі й далі сподівається, що зустріне інших людей, але нікого немає. Мабуть, усі сплять, а Хранитель працює в нічну зміну. Зараз мусить бути вже дуже пізно.

Вони зупиняються біля дверей, затиснутих між книжковими полицями, помережаними маленькими сяйними ліхтариками. Хранитель відмикає двері й жестом запрошує Закарі зайти.

— Вибачте за стан… — Чоловік зупиняється й супиться, оглядаючи кімнату, стан якої не потребує жодних вибачень.

Ця кімната як… ну, номер у розкішному готелі, що його може уявити Закарі, щоправда в печері. Тут чимало оксамиту, здебільшого темно-зеленого. Ним укриті стільці, з нього пошитий балдахін над ліжком, який розчахнули в очікуванні гостя. Є великий стіл і чимало затишних куточків для читання. З-поміж книжкових полиць, витворів мистецтва в рамах та барвистих килимків визирають кам’яні стіни й підлога. Тут справді дуже затишно. У каміні горить вогонь. Біля ліжка сяють увімкнені лампи так, наче кімната чекала на нього.

— Сподіваюся, вам припаде до душі, — каже Хранитель, що й далі злегка супиться.

— Тут кльово, — відповідає Закарі.

— Ванна за дверима в кінці, — повідомляє чоловік, змахуючи рукою у глиб кімнати. — З Кухнею можна зв’язатися за допомогою панелі, що поряд з каміном. Уранці в коридорі стане світліше. Будь ласка, не годуйте котів. Ось ваш ключ. — Хранитель простягає Закарі ключ на довгому ланцюжку. — Як щось знадобиться, будь ласка, не соромтеся попросити. Ви знаєте, де мене знайти. — Чоловік дістає з мантії ручку й прямокутний клаптик паперу та шкрябає щось на ньому. — На добраніч, містере Роулінз. Сподіваюся, вам сподобається в нас.

Він засуває прямокутник паперу в невеличку рамку на дверях, коротко вклоняється Закарі та знову зникає в коридорі.

Хлопець дивиться, як він іде, а потім повертається, щоб прочитати напис у рамці на папері кольору слонової кістки. У латунній рамці каліграфічним почерком виведено:

З. Роулінз

Закарі зачиняє двері, розмірковуючи, скільки імен уже бувало на тому місці та як давно там висіло останнє. Кілька секунд повагавшись, він замикає двері.

Спирається на них головою і зітхає. Це не може бути правдою.

«А що це тоді?» — сам себе питає, але не має відповіді.