Беззоряне море

Хлопець скидає поплямоване фарбою пальто й вішає його на стілець. Іде до ванної кімнати, побіжно глянувши на чорно-білий кахель і ванну на ніжках-лапах, миє руки, виймає контактні лінзи й дивиться, як розпливається в дзеркалі над умивальником його відображення. Викидає лінзи в кошик і на мить замислюється, що чинитиме без них далі, але в нього є нагальніші турботи.

Закарі повертається до невиразного оксамиту та камінного вогню в головній кімнаті, на ходу скидає черевики й знімає піджак та жилетку, перш ніж дістається до ліжка. Проте засинає, так і не впоравшись із рештою ґудзиків. Лляна білизна й подушки з ягнячої вовни оповили його, наче хмаринка. Хлопець тішиться цим, його останні думки перед сном — швидкоплинна суміш згадок про вечір, який нарешті закінчився, запитань і турбот щодо всього, починаючи від власного здорового глузду до того, як відмити волосся від фарби. А тоді все зникає. Лише промайнув подив: як можна заснути, якщо вже й так бачиш сни.

Передбачення і перекази: Колекціонер ключів

Жив собі чоловік, який колекціонував ключі. Старі, нові та зламані. Загублені та вкрадені ключі та відмички.

Він носив їх у кишенях та на ланцюжках, що дзеленчали, коли він обходив місто.

Кожен мешканець знав колекціонера ключів.

Дехто вважав його звичку дивною, але колекціонер ключів був привітною людиною, розсудливою і любив усміхатися.

Якщо хтось губив або ламав ключ, він міг звернутися до колекціонера ключів, і той зазвичай знаходив заміну, яка ставала їм у пригоді. Часто це потребувало менше часу, ніж виготовлення нового ключа.

Колекціонер ключів завжди тримав найрозповсюдженіші форми та розміри під рукою про всяк випадок, якщо комусь знадобиться відімкнути двері, буфет або комод.

Колекціонер ключів не ставився до них як власник. Він віддавав їх, якщо хтось потребував.

(Утім, іноді люди однаково замовляли нові ключі й повертали позичені.)

Йому також віддавали знайдені ключі, дарували запасні до колекції. Подорожуючи, люди знаходили ключі й привозили із собою — ключі незнайомих форм з дивними борідками.

(Вони називали колекціонером ключів чоловіка, але самі допомагали йому їх колекціонувати.)

Зрештою колекціонер зібрав так багато, що вже не міг носити цей скарб із собою, тож став виставляти ключі у своєму будинку. Вивісив їх на стрічках у вікнах замість завіс, розкладав на книжкових полицях і вставляв у рами на стінах. Найвитонченіші цей чоловік тримав під склом або в скриньках для коштовностей. А деякі складав у стоси з подібними ключами, тримав їх у відрах або кошиках.

Минуло багато років, увесь будинок був захаращений ключами по самі вінця. Вони висіли навіть назовні над дверима та вікнами й гронами хизувалися на карнизах даху.

Будинок колекціонера ключів легко було впізнати. Якось до нього у двері хтось постукав.

Колекціонер ключів відчинив — на порозі стояла чарівна жінка в довгій мантії. Він її ніколи раніше не бачив. Його увагу привернула вишита облямівка вбрання — зіркоподібні квіти, вигаптувані золотою ниткою на темній тканині, занадто вишуканій для подорожей. Тим паче, що було очевидно: вона прибула здалеку. Він не бачив ані коня, ані фіакра, тож припустив, що жінка залишила їх на заїжджому дворі, позаяк ніхто не проїжджав це містечко, щоб не зупинитися там. До того ж розташовувався він неподалік.

— Мені сказали, що ви колекціонуєте ключі, — звернулася до нього жінка.

— Колекціоную, — озвався чоловік, хай навіть це було очевидно. Ключі висіли над дверима, біля яких вони стояли, на стінах позаду нього, наповнювали слоїки, чаші й вази, лежали на столах.

— Я шукаю те, що зачинене і що треба відчинити. Подумала, може, один з ваших ключів зможе мені в цьому зарадити.

— Ласкаво прошу, — запросив до себе колекціонер ключів і провів гостю до будинку.

Він подумував, чи не запитати, який саме ключ їй потрібен, щоб допомогти з пошуками, але знав, як складно описати ключі. Щоб знайти відповідний, треба розуміти, який замок ним відмикати.

Тож колекціонер ключів пустив жінку до будинку. Показав їй усі кімнати, усі шафки й полиці, заставлені ключами. Кухню з чайними горнятками та келихами для вина, наповненими ключами; лише кілька з них, якими він часто користувався, залишалися порожніми й чекали на вино або чай.

Колекціонер ключів запропонував жінці горнятко чаю, але вона ввічливо відмовилася. Чоловік залишив її шукати свій ключ, сів у вітальні, де вона змогла б знайти його за потреби, і розгорнув книжку, яку читав. Минуло багато годин, перш ніж жінка повернулася до колекціонера ключів і сказала:

— Його тут немає. Дякую, що дозволили мені пошукати.

— На задньому дворі є ще ключі, — повідомив чоловік і випустив жінку на вулицю.