Беззоряне море

Закарі знову звертає увагу на «може-всесвіт», «може-годинник», вирішивши роздивитися його під іншим кутом. Одна з менших ґраток рухається разом з маятником, і, коли він намагається роздивитися, чи є на якійсь із куль Місяць, позаду лунає голос:

— Я можу вам допомогти, сер?

Хлопець розвертається так швидко, аж у шиї хрускає, і не може сказати, чи чоловік, який дивиться на нього з легким занепокоєнням, реагує так на його дію, на його появу, а чи на те і те.

У цьому місці є ще хтось. Це місце насправді тут. Це все відбувається тут.

Закарі заходиться миттєвим майже істеричним сміхом. Намагається стримати булькотливе хихотіння, але не може. Вираз чоловікового обличчя вже не стурбований, а лише трохи занепокоєний.

Цей чоловік одразу справляє враження стариганя, напевно, через геть біле волосся, довге й заплетене в химерні кіски. Але Закарі кліпає і, коли його контактні лінзи неохоче фокусуються, бачить, що незнайомцеві, можливо, десь під п’ятдесят чи принаймні не так багато, як може здатися через його сиве волосся. Кіски ще й помережані вервечками перлин, однак видно їх лише тоді, коли на них певним чином падає світло. Брови та вії в нього темні — чорні, як і очі. Шкіра на контрасті з волоссям здається темнішою, проте насправді вона оливкового відтінку. На переніссі в чоловіка балансують окуляри в тонкій оправі, і він трохи нагадує Закарі його вчителя з математики, який навчав його в сьомому класі. Але цей зі значно крутішою зачіскою та в темно-червоній вишитій золотом мантії, підперезаній численними перекрученими мотузками.

— Я можу вам допомогти, сер? — повторює чоловік, та Закарі не може припинити сміятися. Він роззявляє рота, щоб сказати щось, будь-що, але не може. Його коліна відмовляються працювати, хлопець падає на підлогу, перетворившись на купу вовни й золота, і опиняється на одному рівні з рудим котом, який витріщається на нього бурштиновими очима. Це чомусь перетворює ситуацію на якесь божевілля, і він ще ніколи не сміявся так від нападу паніки, але, агов, сьогодні все трапляється вперше.

Чоловік з котом терпляче чекає, ніби для нього істеричні, вкриті фарбою відвідувачі — то звична річ.

— Я… — починає Закарі, а тоді усвідомлює, що й гадки не має, із чого розпочати. Кахель під ним холодний. Хлопець повільно зводиться на ноги, у душі сподіваючись, що незнайомець простягне йому руку й допоможе стати на рівні, але чоловік не здійснює жодного поруху в його бік. Однак до Закарі підходить котик і нюхає його черевики.

— Усе гаразд, якщо вам потрібна хвилинка, — заспокоює чоловік, — але, певно, вам доведеться покинути нас. Тут зачинено.

— Тут — що? — перепитує хлопець, відновлюючи рівновагу, але після цього чоловіків прискіпливий погляд завмирає на рівні третього ґудзика його розстібнутого пальта.

— Вам не можна тут перебувати, — каже він, дивлячись на срібний меч, що висить у Закарі на шиї.

— Ой… — нітиться хлопець. — Ой, ні… Це не моє, — намагається пояснити він, але незнайомець уже недвозначно вказує на двері та ліфт. — Мені це дали з… маскувальною метою. Я не той… ким є вони.

— Вони просто так, знічев’я, нікому цього не дають, — холодно озивається чоловік.

Закарі не знає, що на це відповісти, і вони знову опиняються біля дверей. Він зрозумів, що Доріан, напевно, колишній член організації колекціонерів, які збирають рідкісні дверні ручки, щоб прикрашати свої мангеттенські маєтки, але не певен, чи належить меч Доріанові, а може, це лише копія абощо. Він не готовий до звинувачень щодо ювелірних виробів із підземних храмів, які зараз зачинені чи то тільки на ніч, чи взагалі на ремонт. Він і гадки не мав, що з ним усе це відбуватиметься цього вечора, крім хіба що поїздки на таксі.

— Він назвався Доріаном, попросив допомогти йому, я вирішив, що він ускочив у халепу. Мені невідомо, хто ці люди з мечами, — поспіхом пояснює Закарі, але щойно це мовить, як слова здаються йому брехнею. Напевно, вартові працюють не так, як це описано в «Солодких муках», проте хлопець переконаний, що це саме вони.

Чоловік не озивається і ввічливо, проте наполегливо відводить Закарі назад до ліфта, зупиняє його й жестом прикрашеної перснями руки вказує на шестикутну кнопку поряд з ним.

— Я бажаю вам і вашому другові всього найкращого в подоланні негараздів, але вимушений наполягти, — каже він і знову киває на кнопку.

Закарі тисне на неї, сподіваючись, що ліфт не квапитиметься виконувати накази й дасть йому трохи часу на пояснення чи порозуміння, але кнопка ніяк не реагує. Вона не загорається, не видає жодного звуку. Двері ліфта залишаються зачиненими.

Чоловік супиться, спершу дивлячись на ліфт, а тоді на пальто Закарі. Ні, на фарбу на його пальті.

— Двері, крізь які ви зайшли, були намальовані? — запитує він.

— Так, — відповідає хлопець.

— Зі стану вашого пальта я дійшов висновку, що двері більше не функціонують. Це так?

— Вони й справді зникли, — каже Закарі, сам собі не вірячи, що він там був.

Чоловік заплющує очі й зітхає.