Бібліотека душ

— Сподіваюся, що ви маєте рацію, — озвалася Емма.

Ми вже зібралися було йти, коли мені спало на думку запитання, яке я давно хотів поставити. І тут мене осяяло, що у випадку, якщо події розвиватимуться за найгіршим сценарієм, це може стати останнім шансом дізнатися відповідь.

— Пане Бентам, — сказав я, — ми так і не поговорили про мого дідуся. Звідки ви його знали? Чому його шукали?

Брови Бентама поповзли вгору, але він одразу ж і всміхнувся, неначе хотів приховати свій подив.

— Просто я скучив за ним, от і все, — сказав він. — Ми були давніми друзями. Я сподівався, що коли-небудь ще буде нагода його побачити.

Я розумів, що це не вся правда, і з того, як Емма звузила очі, побачив, що вона теж йому не надто повірила. Але часу допитуватися в нас не було. Тієї миті майбутнє було важливішим за минуле.

На знак прощання Бентам підняв руку.

— Будьте там обережні, — попросив він. — А я пильнуватиму тут. І готуватиму свій Панконтуркон до тріумфального повернення в стрій. — На цих словах він пошкутильгав назад у бібліотеку, і ми почули, як він там волає до свого ведмедя: «Пі-Ті! Вставай! У нас є робота!»

Шарон повів нас довгим коридором, вимахуючи дерев’яним ціпком і ляскаючи босими ногами по кам’яній підлозі. Біля дверей, що вели надвір, він зупинився, нахилився до рівня наших очей і виклав свої базові правила.

— Там, куди ми зараз вирушимо, дуже небезпечно. У Диявольському Акрі лишилося всього декілька дивних дітей, які нікому не належать, тому люди вас помічатимуть. Не говорити, якщо до вас не заговорюють. Не дивитися нікому в очі. Від мене триматися на певній віддалі, але в жодному разі не губити з поля зору. Вдамо, що ви мої раби.

— Що? — не повірила Емма. — Ніколи і нізащо.

— Так буде найбезпечніше, — запевнив її Шарон.

— Це принизливо!

— Так, зате не викликатиме зайвих запитань.

— І як нам це зробити?

— Просто виконуйте все, що я вам наказуватиму, негайно і без розпитувань. І зробіть трохи скляні очі.

— Так, хазяїне, — голосом робота промовив я.

— Не те, — сказала мені Емма. — Він має на увазі, як діти в тому кошмарному закладі на Парш-провулку.

Я розслабив м’язи обличчя й рівним голосом відтарабанив:

— Привіт, ми тут дуже щасливі.

Здригнувшись, Емма відвернулася.

— Так, дуже добре, — і Шарон перевів погляд на Емму. — Тепер ти спробуй.

— Якщо без цього ніяк, — відрізала вона, — я вдаватиму з себе німу.

Шарона це цілком влаштовувало. Він відчинив двері й вигнав нас на світло дня, що догоряло.

Розділ п’ятий

Повітря надворі нагадувало отруйний жовтавий суп, і ця імла так щільно затягнула все навколо, що я не міг роздивитися, де на небі сонце, міг тільки сказати, що воно хилиться до заходу і світло дня потроху тьмяніє. Ми на кілька кроків відставали від Шарона й щодуху припускали за ним, коли він бачив на вулиці когось зі знайомих і пришвидшував ходу, щоб уникнути розмови. Схоже було на те, що тутешні люди його знають; у нього була своя добра репутація, і, я думаю, він боявся, що ми якимись необережними діями її зруйнуємо.

Ми простували на диво веселенькою Гнійною вулицею: на підвіконнях тут буяли квіти в ящиках, а будинки вигравали яскравими барвами, — а потім звернули на Барвінкову, де тротуар закінчувався й починалося болото, а замість ошатних будинків стояли пошарпані одноповерхівки. Там, де вулиця закінчувалася страшнуватим глухим кутом, товклися якісь чоловіки в низько насунутих на очі капелюхах. Видавалося, що вони охороняють двері будинку з затемненими вікнами. Шарон наказав нам не сходити з місця, й ми чекали, поки він пішов з ними переговорити.

У повітрі витав слабкий запах бензину. Десь віддалік гучні голоси та сміх наростали й гасли, наростали й гасли, немовби чоловіки в спорт-барі дивилися гру. Але цього не могло бути; тут, в Акрі, не було телевізорів, і такі звуки могли належати тільки сучасності.

З будинку вийшов чоловік у забрьоханих грязюкою штанях. Коли двері відчинилися, голоси стали гучнішими, а потім стихли, коли двері пристукнули. Чоловік пішов на інший бік вулиці. В руках у нього було відро. Ми розвернулися й спостерігали, як він іде до того, чого я раніше не помітив: пари ведмежат, прикутих ланцюгами до спиляного ліхтарного стовпа на краю вулиці. Вигляд у них був жахливо сумний. Ланцюги дозволяли відійти від стовпа всього на кілька футів, і ведмежата сиділи в грязюці, з якимось острахом прищуливши пелехаті вуха і споглядаючи, як до них наближається чоловік. Той вилив перед ними якісь гнилі помиї та без слів розвернувся й пішов. Невимовна важкість каменем лягла мені на серце від побаченого.

— Це тренувальні грими, — озвався Шарон. Обернувшись, ми побачили, що він стоїть за нашими спинами. — Тут кривавий спорт — це великий бізнес, а бої з ведмегримами — найбільші й найвидовищніші. Молодим бійцям треба якось готуватися, тому для початку вони тренуються на ведмежатах.

— Це жахливо, — сказав я.