Бібліотека душ

Зловивши мій погляд, Емма мені всміхнулася. «У тебе все вийде», — ніби промовляла її усмішка. І тієї миті я знав, що так і буде. Відчувши неабиякий приплив упевненості, я широкими кроками попрямував у двері, призначені для бійців.

Та впевненість протрималася секунди чотири. Рівно стільки часу мені знадобилося, щоб зайти в проміжну кімнату й помітити кров, калюжі крові на підлозі й криваві смуги на стінах та дошках долівки. Річка крові текла по осяяному світлом коридорчику, до відчинених навстіж дверей, за якими я бачив ще один натовп, а далі — ґрати великої клітки.

Ззовні долинув пронизливий клич. Зазивайло запрошував наступного бійця.

Із затемненої кімнати праворуч від нас вигулькнув якийсь чоловік. До пояса він був оголений, обличчя прикривала проста біла маска. Він трохи постояв там, де починався коридор, неначе збирався на силі.

А потім задер голову й здійняв над нею руку. В долоні він стискав маленьку скляну пляшечку.

— Не дивіться, — попередив Шарон, відштовхуючи нас до стіни. Але я нічого не міг із собою вдіяти: цікавість переважила.

Дуже повільно чоловік перелив чорну рідину з пляшечки в очні отвори своєї маски. А після того викинув спорожнілий флакон, опустив голову і застогнав. Кілька секунд здавалося, що його паралізувало, та потім його тілом пробіг дрож і з отворів маски вистрелили два конуси білого світла. Їх добре було видно навіть у залитій світлом кімнаті.

Емма охнула від подиву. І чоловік, який думав, що він у кімнаті сам, від несподіванки повернувся до нас. Промені з його очей шугнули понад нашими головами, й засичала пропалена стіна.

— Ми йдемо далі! — вигукнув Шарон, зумівши кількома словами сказати «Здоров, друзяко!» і «Будь ласка, не вбивай нас цими своїми штуками» одночасно.

— То йдіть, — прогарчав чолов’яга.

На той час промені його очей вже потроху втрачали свою насиченість і яскравість, а коли він відвернувся, блимнули й згасли. Він пройшовся коридором і вийшов у двері, залишивши по собі два кучеряві завитки диму. Коли його вже не було, я наважився подивитися на шпалери понад нашими головами. Там, де його очі пропалили доріжки на стіні, виднілося дві відмітини карамельного кольору. Слава Богу, що він не подивився мені у вічі.

— Перш ніж ми підемо далі, — сказав я, звертаючись до Шарона, — думаю, тобі краще нам усе пояснити.

— Амброзія, — сказав Шарон. — Бійці приймають її, щоб підсилити свої здібності. Біда в тому, що її дія довго не триває і, коли закінчується, ти стаєш слабшим, ніж до того. Якщо вживати її стане для тебе звичкою, то власних сил у тебе не залишиться — вони з’являтимуться лише тоді, коли ти вливатимеш у себе амбро. І вже дуже скоро ти незчуєшся, як прийматимеш її не для того, щоб битися, а просто аби жити, як живуть дивні. Ти станеш залежним від того, хто тобі її продає. — Він кивнув на кімнату праворуч від нас, де бурмотіння голосів дивним контрапунктом зливалося з вересками, що долинали ззовні. — Винайти цю речовину… то був найбільший обман витворів. Поки людина сидить на амброзії, вона ніколи їх не зрадить.

Я зазирнув у бічну кімнату, щоб побачити, який із себе наркодилер для дивних, і помітив когось у чудернацькій масці з бородою.

Обабіч нього стояли двоє озброєних охоронців.

— А що сталося з очима того чоловіка? — спитала Емма.

— Вибух світла — побічний ефект, — відповів Шарон. — Є ще один. Коли мине певна кількість років, від амбро розплавиться обличчя. За цим можна впізнати тих, хто вживає давно, — вони носять маски, щоб приховати своє каліцтво.

Ми з Еммою обмінялися поглядами, в яких прозирала огида. І тут нас покликав голос ізсередини кімнати.

— Гей, ти, там! — гукнув дилер. — Зайди, будь ласка!

— Вибачте, — відгукнувся я, — нам треба йти…

Тицьнувши мене кулаком у плече, Шарон просичав:

— Ти раб, забув, чи що?

— А, так, сер, — і я підійшов до відчинених дверей.

Чоловік у масці сидів у маленькому кріслі в кімнаті, стіни якої прикрашали фрески. Тримався він дуже непорушно, і це нервувало. Одна рука спочивала на столику поряд, ногу він обережно тримав схрещеною на коліні іншої ноги. Його охорона займала обидва кути кімнати, а в третьому стояв дерев’яний комод на коліщатах.

— Не бійся, — дилер підкликав мене порухом руки. — Твої друзі теж можуть заходити.

Я ступив ще кілька кроків і зайшов досередини. Шарон та Емма не відставали.

— Я тебе тут раніше не бачив, — зауважив дилер.

— Я оце щойно його купив, — відповів Шарон. — Він не має…

— А я з тобою розмовляю? — відрізав дилер.

Шарон замовк.

— Ні, не з тобою. — Дилер погладив свою накладну бороду й, здавалося, уважно мене вивчав крізь прорізи в масці. Мені цікаво було б довідатися, яке в нього обличчя, а ще — скільки амброзії треба в себе влити, перш ніж воно розплавиться. Від цієї думки я здригнувся й вирішив, що мені цього краще не знати.

— Ти прийшов, щоб битися, — промовив дилер.

Я відповів ствердно.

— Що ж, тобі пощастило. Мені щойно привезли першокласне амбро, тому твої шанси вижити збільшилися багатократно!

— Дякую, мені це не потрібно.