Бібліотека душ

Дилер позирнув на своїх озброєних бандитів, чекаючи їхньої реакції. Але вони й далі стояли з кам’яними обличчями, тому він просто розсміявся.

— Знаєш, там, у клітці, сидить порожняк. Ти про них чув?

Ні про що інше, крім порожняків, я й думати не міг — особливо про того, що за дверима. Мені відчайдушно хотілося вже йти далі, але цей моторошний чувак явно був тут головним, і розсердити його означало накликати на свої голови більше лиха, ніж треба.

— Так, чув, — ввічливо відказав я.

— І як ти думаєш із таким упоратися?

— Думаю, все буде нормально.

— Просто нормально? — Чоловік схрестив руки на грудях. — А мені от цікаво, чи можу я поставити на тебе гроші? Ти виграєш?

Я сказав йому те, що він хотів почути.

— Так.

— То, якщо я ставитиму на тебе гроші, тобі знадобиться сяка-така допомога. — Підвівшись, він підійшов до шафки для ліків і відчинив її дверцята. Усередині заблищали скляні пляшечки, розставлені рядами, всі по вінця повні темної рідини, шийки заткнуті крихітними корками. Одну він розкоркував і приніс мені. — Пий, — сказав, простягуючи мені пляшечку. — Усе те, що ти вмієш якнайкраще, вона підсилить удесятеро.

— Ні, дякую, — відмовився я. — Мені це не потрібно.

— Попервах усі так кажуть. А потім, коли їх переможуть — якщо виживуть, звісно, — усі погоджуються прийняти. — Він покрутив пляшечку в руці й підніс її до слабкого світла. Амброзія всередині переливалася сріблястими блискітливими часточками. Усупереч своїй волі, я дивився й не міг відвести погляду.

— З чого її роблять?

Він розсміявся.

— Сього-того потрошку, трохи равликів, трохи порошку. — Він знову запропонував мені флакончик. — Безплатно.

— Він же сказав, що не хоче, — різко нагадав Шарон.

Я думав, що дилер накинеться на нього, але той тільки закинув голову й скоса подивився на Шарона.

— Я тебе знаю?

— Навряд, — відповів Шарон.

— Ні, звісно, знаю, — кивнув дилер. — Ти був одним з моїх найкращих клієнтів. І що ж сталося?

— Я зав’язав.

Дилер підступив до нього ближче.

— Схоже, ти з цим трохи запізнився, — промовив він і, піддражнюючи, потягнув за Шаронів каптур.

Шарон його руку перехопив. Охоронці підняли зброю.

— Обережно, — застеріг дилер.

Шарон ще кілька секунд потримав його руку, та потім відпустив.

— Що ж… — дилер обернувся до мене. — Думаю, ти не відмовишся від дармового зразка. Правда?

Я не збирався взагалі відкорковувати цю лабуду, але взяти її здавалося єдиним розумним виходом із ситуації. Тому я простягнув руку і взяв.

— Хороший хлопчик, — похвалив дилер і кишнув нас із кімнати.

— Ти був наркоманом? — пошепки сердито спитала Емма в Шарона. — Чому нам не сказав?

— А вам яке до цього діло? — спитав Шарон. — Так, декілька років у мене були не найкращими. Та потім мене знайшов Бентам і вилікував від цієї залежності.

Я розвернувся до нього і спробував уявити, як це було.

— Кажеш, Бентам?

— Так. Повторюся, що цьому чоловіку я завдячую життям.

Узявши в мене пляшечку, Емма піднесла її догори. У сильніших променях світла сріблясті часточки в чорній рідині сяяли, мов крихти сонця. Видовище заворожувало. Я вже ладен був і про побічні ефекти забути — так кортіло дізнатися, як декілька крапель можуть підсилити мої здібності.

— А сказати, з чого вона, він не схотів, — нагадала Емма.

— Там — ми, — мовив Шарон. — Маленькі лусочки наших украдених душ. Витвори їх чавлять і знову згодовують нам. Частка кожного дивного, яких вони викрадають, зрештою опиняється в такій-от пляшечці.

Нажахана, Емма жбурнула флакон на підлогу, але Шарон хазяйновито його підібрав і сховав у надрах свого плаща.

— Ніколи не знаєш, коли воно може знадобитися, — пояснив він.

— Знаючи, з чого ця рідина, — сказав я, — повірити не можу, що ти її колись пив.

— А я й не казав, що пишаюся собою, — відрізав Шарон.

Тепер уся та лиха диявольська схема була зрозумілою. І досконалою у своїй огидності. Витвори зробили з дивних жителів Диявольського Акра канібалів, що мучаться від голоду за власною душею. Підсадити їх на амброзію означало здобути повний контроль і тримати населення в шорах. І якщо ми невдовзі не звільнимо своїх друзів, їхні душі стануть наступними, що заповнять ці пляшечки.

До моїх вух долинув рев порожняка — він нагадував переможний крик, — і чоловіка, який лише хвилину тому в нас на очах прийняв амбро, витягли у двері та поволокли коридором, скривавленого й непритомного.

«Моя черга», — подумав я, і тілом промчала тремка хвиля адреналіну.

* * *

В амброкублі був задній двір, зусібіч оточений стінами, а посеред нього стояла квадратна клітка площею приблизно сорок футів[11]. Її міцні ґрати, як на мій погляд, легко могли втримати порожняка. На землі, десь на відстані, на яку міг сягнути з клітки язик потвори, було проведено лінію, а за нею розважливо купчилася юрба пошарпаних на вигляд дивних — усього їх було близько сорока. Уздовж стін подвір’я кільцем тяглися менші клітки, а в них сиділи тигр, вовк і щось схоже на дорослого ведмегрима — менш цікаві тварини, принаймні якщо їх порівнювати з порожняком. Їх приберігали для боїв у інші дні.