Бібліотека душ

Боєць зрозумів, що для порятунку гідності йому терміново потрібно відвернути увагу монстра, тому обережно зробив кілька кроків у бік порожняка, погрозливо розмахуючи ножем. Порожняк ляснув одним з пофарбованих язиків; боєць махнув на нього ножем — і поцілив. Діставши поріз, потвора заверещала й прийняла язика, засичавши на супротивника, мов розлючений кіт.

— А, знатимеш, як нападати на Дона Фернандо! — переможно закричав чолов’яга.

— Цей так нічого й не навчиться, — сказав я. — Дражнити порожняків — невдала ідея.

Скидалося на те, що він змусив порожняка кинутися навтьоки: наступав на нього, розмахуючи ножем, а монстр задкував і шипів. Та коли спина порожняка вперлася у ґрати й шляху для відступу вже не лишалося, чоловік здійняв ножа.

— Готуйся до смерті, виплодок пекла! — закричав він і кинувся на потвору.

На мить мені здалося, що треба втрутитися і врятувати порожняка, але одразу ж стало зрозуміло, що то була пастка. Під ногами в бійця зміївся товстий металевий ланцюг; підхопивши його, порожняк люто смикнув убік, і Дон Фернандо головою вгатився в металевий стовп. Бам… і ось він, непритомний, лежить на підлозі. Знову нокаут.

Співчувати цьому безсоромному чванькові ніхто не збирався; натовп радісно зареготав.

У клітку забігла група чоловіків зі смолоскипами й тейзерами — довгими-довгими палицями-електрошокерами: одні відганяли порожняка, а інші тим часом витягали назовні непритомного бійця.

— Хто наступний? — вигукнула жінка-рефері.

Решта бійців перезирнулися тривожно, та й продовжили сперечатися. Заходити в клітку ніхто не хотів.

Крім мене.

Жалюгідна вистава, яку влаштував той чоловік, і порожнякові підступи наштовхнули мене на думку. То був не стопудово крутий план, він навіть хорошим не був. Але принаймні то було щось, а щось завжди краще, ніж нічого. Ми (тобто порожняк і я) розіграємо його смерть.

* * *

Я згріб у купку жалюгідні рештки своєї хоробрості й раптом збагнув, що мій мозок відділився від тіла, як це часто буває, коли я збираюся зробити щось або хоч віддалено хоробре, або надзвичайно дурне. Я наче спостерігав за собою на відстані, коли махнув рукою до рефері й крикнув:

— Я піду!

Доти я був невидимкою, але після цього до мене повернулися всі голови: і бійців, і натовпу.

— Який у тебе план? — пошепки спитала Емма.

План у мене був, але мене так поглинуло його обдумування, що я не встиг поділитися ним з Еммою і Шароном, а тепер уже не було часу посвячувати їх у деталі. Хоча це, напевно, було й на краще. Якби я розповів про нього вголос, то це могло прозвучати смішно, ба гірше — нереально, і тоді я б точно втратив мужність.

— Думаю, буде краще, якщо я просто вам покажу, — відповів я. — Але треба дістати ключі, інакше нічого не вийде.

— Без паніки, Хав’єр цим займається, — заспокоїв мене Шарон. І тут ми почули пискіт. На землі, у нас під ногами, сидів згаданий щур зі шматком сиру в зубах. Піднявши, Шарон його висварив. — Ключі, я сказав, не сир!

— Я їх добуду, — запевнила мене Емма. — Тільки пообіцяй повернутися цілим і неушкодженим.

Я пообіцяв. Вона побажала мені удачі й поцілувала в губи. Я перевів погляд на Шарона, але той тільки схилив убік голову, наче хотів сказати: «Від мене поцілунку не дочекаєшся». І я просто засміявся та пішов до бійців.

Вони обдивилися мене з ніг до голови. Я не сумнівався, що мене прийняли за психа, але зупинити мене ніхто навіть не намагався. Зрештою, якщо цей погано підготовлений малий, що навіть пляшечки амбро перед боєм не схотів прийняти, хоче кинутися на звірюку й трохи її подратувати, то від такого подарунка не відмовляються. А якщо я загину, то кому яке діло? Усе одно я раб. І за це я їх зненавидів, бо згадав також і про бідолашних викрадених дивних, чиї вичавлені душі плавали в тих флаконах, які вони стискали. Від цих думок я розлютився ще сильніше. Докладав усіх зусиль, аби всю цю лють перетворити на непохитну рішучість і зосередженість, але безуспішно — вона тільки заважала.

Та все ж. Поки ключник вовтузився, відмикаючи клітку, я оцінив свій внутрішній стан і, на власний подив і втіху, побачив, що мене не гризуть сумніви, не переслідують видіння неминучої смерті, не знесилюють хвилі жаху. Я вже двічі зустрічався з цим порожняком, і щоразу вдавалося його приборкати. Цей раз буде третім. І, попри весь свій гнів, я був спокійним і мовчав, а в цій мовчанці я відкрив для себе, що потрібні слова чекають на мене, готові до того, щоб я їх вимовив.

Чоловік відчинив двері, і я увійшов досередини. Не встигли двері клітки зачинитися за мною, як порожняк кинувся до мене, брязкаючи ланцюгами, немов розлючений привид.

Язик, тільки не підведи.

Долонею я прикрив рота й заговорив — гортанною порожнячою мовою:

— Стій.

Порожняк спинився.

— Сядь, — сказав я.

Він сів.