Биті є. Книга 2: Макс

— Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, — почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?..

До Ганни Іванівни.

— Куди поїхав?

Секретарка тільки руками розвела.

— Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…

Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина — поза зоною. Роззирнулася із підозрою.

— А Дора де?

— Звільнив… — приголомшила секретарка.

А чого це мати не в курсі?!

— І де ділася?

— Додому поїхала…

Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.

— Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…

— І не пояснив, куди збирається?

— Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…

Ох, щось тут не те.

Пані Женя імпульсивно смикнулася — Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… — хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? “Ворожка!.. — згадала. — Та знає!” Уже під'їжджала до Костьольної, розуміла — не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок — стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!

До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити — руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного — “поза зоною…”

Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела — сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.

Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.

— Не відгукнувся? — йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.

— Ні, — хитнула головою Ганна Іванівна.

Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла — одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?..

— Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… — тільки й прошепотіла. Хитнулася.

Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?.. Чи жива?.. Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне — вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?..

Обійняла пані Женю, притулила до себе:

— Максим Володимирович — дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.

Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.

— А як не повернеться?!

— І думати так не смійте! — операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. — Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.

Пані Женя глянула на секретарку зболіло.

— Вірю вам… — прошепотіла. — Зрозуміти б… Що сталося… — замовкла, насупилася зосереджено. — Дора не могла його спровокувати? — запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. — Розпитати б, — додала.

— Неможливо, — спокійно збрехала секретарка. — Хтозна, де її шукати…

Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала — хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?..

— Вдома хто чекає? — обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому — відпочинь, схаменися, подумаємо…

“Ні”, — хитнула головою Дора.

Опустила голівку, потяглася до блокнотика. “Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти”. Глянула на Ганну Іванівну розгублено. “А тут Данко”, — дописала схвильовано. Сльози на очі. Які тобі розмови на ніч?

Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.

— Спати, пані Доро. Спати! — сувора вкрай. — День буде — впораємося…

І порадитися нема з ким! У старенької матері від хвилювань напади астми посилюються, до давніх подруг із таким не побіжиш, чоловік колишній — ворог… Тільки порадується, що біда. Про Данка згадала. Хіба що з ним? Уявила — молодий, відважний… Посмішкою хмари розганяє. Та ні, дурня! Зелений. Дитина ще… Нащо чіпляти на нього відповідальність за Дорину долю? То саме по собі поміж двох відбувається. Не приклеїти за спеціальною вказівкою.

На ранок тільки логічне у голові й лишилося — прилаштувати дівча на роботу і довіритися часу. Якось обернеться.

— До хірургії направиш? — спитала старенька Ганнина мама, коли донька розповіла про свій план, хоча боялася, що мама Про інше хвилюватиметься: житиме у нас? Та старенька мудра пані дурних питань не ставила — і так зрозуміло.