Биті є. Книга 2: Макс

— Так, до своїх, — відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем, вкотре зітхнула подумки: шкода, порадитися нема з ким.

Порадниця знайшлася несподівано.

Дора вже два тижні працювала санітаркою в хірургічному відділенні приватної клініки, коли напередодні восьмого березня з гострим апендицитом туди потрапила колежанка Світлани Діброви.

Свєта Сергіївна примчала до подруги — де, де? — бігла коридором: хоч би все обійшлося, і раптом біля туалету з відром і шваброю в руці побачила Дору: драїла підлогу, не відволікалася.

Пані Діброві мову відібрало: Данкова любов… тепер тут? А вона мізки скрутила, все до сина придивлялася: щось змінилося в Данка. Про заробітки почав товкти: мовляв, навчатися і заочно можна, головне — гроші заробляти… За будь-які замовлення хапається — я, я! Навіщо йому гроші? Тобто, зрозуміло, але навіщо отак прямо зараз?!

За півдня викурила пачку сигарет, не наважилася розпитати сина — й досі посилено уникала розмов про Дору. Думала-думала і врешті набрала номер, з якого одразу після Нового року їй телефонували від Максима Сердюка.

Ганна Іванівна впізнала співрозмовницю по голосу.

— Зустрітися? Хоч зараз, — не втримала сподівань. Данкова мати сама вийшла на контакт, хоч секретарка з дня у день думала про те, як би їй познайомитися із Дібровою. Бо щастя Дори багато у чому залежить від матері Данка. Сама чоловіка втратила через злу свекруху — запиляла сина, пішов з образою й досі ненавидить…

— Я б теж не зволікала, — схвильовано, як здалося Ганні Іванівні, відповіла журналістка.

За годину — одна проти одної, насторожені, наче скуті — сиділи за столиком невеличкої прокуреної кав'ярні біля Золотих Воріт, і Свєта Сергіївна тільки посилювала екологічне забруднення цього окремо взятого затишного простору.

— Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, — загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?

— У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…

— Так, — якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?.. І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.

Свєта Сергіївна напружилася…

— Ви знаєте?

— Так.

— Зрозуміло… — розгубилася. Слова поховалися. — А… чому… не працює більше? — запитала обережно.

— Звичайна ситуація. Звільнили… — демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. — Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…

— Я не втручаюся в особисте життя Данка, — так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подумки: здається, не схожа на її колишню свекруху.

— Зрозуміло…

— …Але з іншого боку, — Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу — геть. Про сина нині, чого панькатися? — 3 іншого боку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?

— Знаю, — сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! — До Португалії.

Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл — і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…

— Навіщо їм… та Португалія?..

Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл — і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка — ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по-чесному.

— Де ж вона живе зараз? — прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?

— У мене…

— Зрозуміло.

Затихли — кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…

— Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? — врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. — Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, — і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. — Ми б допомогли… Словом, порадою…

— А що ми можемо зробити?

— Не знаю! Їй-богу, не знаю, — розгубилася Свєта Сергіївна. — Дора підлоги миє… Хіба то вихід?

— Зараз і здорові без роботи…

— Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…

— То їм вирішувати.

— Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?.. Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір… Зв'язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!