Биті є. Книга 2: Макс

Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала — освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж — день. Та як це зробити?

І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогти, всюди — гроші, гроші, гроші…

Засмутилися — безсилі.

— Давай на “ти”, Свєто, — тоскно мовила секретарка.

— Давай, — погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. — Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…

— І тебе.

З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.

Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну — ви там подуріли, чи що?! Продерла очі — все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці — і куди вони щоночі телепортуються? — тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? — Данко на поріг.

— Ма… Привіт…

— Ненавиджу реп!

— Ми всі все життя читаємо реп… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, — ошелешив Свєту Данко.

— Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, — буркнула. — Котра година?

— Святкова…

— А… — прокинулася врешті остаточно. — Точно. Восьме березня… Вітатимеш?

— Ясна річ, — розцвів, простягнув матері пакет. — Тримай!

— І що тут у нас?

— Смартфон…

— У дівчини своєї забрав? — запитала обережно.

— Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?

— Так… — роздивлялася коштовний гаджет. — А гроші де взяв?

— Заробив…

— Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це — вчинок.

— Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Респект тобі. І уважуха…

— Дурник… — усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки — вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?

— Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?

— Нема проблем! — розсміявся щасливо. — Снідати будеш?

— А ти і сніданок приготував?

— Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…

— А зараз чого хочеш?

— Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?

— Поспішаєш?

Кивнув.

— До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…

Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.

— Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?

— Ні, — мотнув патлатою башкою. — Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…

— Що за діло? — запитала, ніби то найменше її цікавило.

— Важливе! — оголосив Данко і помчав на кухню.

“На Португалію тепер грошей у нього точно немає, — подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.

Дора теж знала, як треба — збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися — так нічого і не заробила у столиці…

“Ні, ні”, — метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…

А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!

Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. “Не боюся! Не боюся!” — товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.

— Доро! Ну, де ти була? Я змерз! — вигукнув Данко, обійняв Дору. — І хвилювався. У тебе все гаразд?

“Так”, — посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: “Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки”.

Данко геть не засмутився.

— Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?

Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?

— Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, — Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі — тобі як, краще?

“Дякую, дякую! — Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до них щокою. — Дякую…” І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?

— Серед нормальних людей працюватимеш, — тільки й відповіла секретарка.

Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:

— Не рви жили, сестро! Впадеш…