Биті є. Книга 2: Макс

“Ні”, — посміхнулася. І коли за тиждень Міла взяла Дору собі на допомогу постільну білизну після пральні перераховувати, дістала блокнотик, написала: “Пані Міло. Дозвольте тільки в нічну зміну працювати… Дуже прошу”.

— Моя ти пташечко, — зітхнула старша. — Здуріла?..

А-а-а… От не кажіть такого! Дора файний план придумала.

Щодня із Данком зможе бачитися! Хоч з ранку до вечора. А вночі у відділенні ночуватиме, як усе чисто прибере й вимиє. І Ганні Іванівні так легше — не мозолитиме їй Дора очі. Уже згляньтеся, пані Міло.

Сама на себе зглянься, бідахо. Мужик не потягне, куди впряглася. Де там спати вночі та ще в хірургічному — ледь клозети вичистила, лампочка над післяопераційною горить. Бігом, Доро! В очі заглядай: вам чого треба? А на ліжку пан блідий язиком не ворушить. Руку тремтячу випростав… Чи вмирає, чи просто сечоприймач переповнився, простирадло залите. Зараз, зараз… Пана на бік, простирадло з-під нього висмикнула, нове-сухе застелила, та лагідна, усміхається, блідого пана по плечу гладить — усе добре… Сечоприймач спорожнила, знов під'єднала. А видихнути нема коли. На сусідньому ліжку хлопець хрипить:

— Пити…

Зараз, зараз… От файно, що говориш, а то б Дорі геть важко було. Пий, братику. А чого лоб такий гарячий? До лікаря. Там хлопець…

— У шостій?

Так…

— Дякую, Доро…

І чому тут такі добрі люди?.. Засинала прямо на стільці в коридорі, підхоплювалася від найменшого доторку. Чому тут ніхто не злиться, що треба підійти до Дори, торкнутися її руки… Аби не Данко, вік би з відділення не виходила. Оце платила б і платила за їхню доброту.

Та на ранок поспішала геть, не зупинити. Данко…

— У мене сьогодні зйомка у Софії. Підеш зі мною? — обіймав Дору, цілував у щоку, і від того поцілунку Дорі сил — на цілий Божий день, аж до присмерків.

Міла дивувалася:

— Як ти на ногах ще тримаєшся, пташко моя?

А-а-а… Секрет знаю!

Та будь-якій пожертві свій час. Слабла, паморочилося… Не здавалася: не боюся… Восьмого березня вранці, після нічного чергування, вийшла на поріг лікарні з пакунком подарунків — і лікарі зі святом привітали, і пані Міла манікюрний набір подарувала, і навіть блідий пан коробку цукерок простягнув: вам, шановна… Бач, заговорив! Перед очима попливло. “Тільки не сьогодні!” — злякалася. Притулилася до стіни — постоїть трохи, на Троєщину пакунки закине і до Данка. Чекає вже…

Він тупцював біля чавунного фонтану. Під курткою щось випиналося, не інакше квіти Дорі приніс. Ох, чудний! А вона знає… Сьогодні всі пани панянкам квіти дарують. От і вгадає. Троянда. Ні, гвоздика. Гвоздики будь-коли квіткарі продають. А чи нетутешню яку…

Данко побачив Дору, заспішив назустріч.

— Привіт…

Посміхнулася, пальчиком на куртку — а там що?

— А, хитра! Не скажу. Сюрприз, — розумів її без слів.

“Та хочу зараз же знати!” — брівки насупила, ніби гнівається. Ніжкою тупнула.

Обійняв, до себе притис, повів геть. В очі заглядав, аби вуста його бачила.

— Терпи, Доро! Я ж терплю.

Куди це ми?

Данко зупинив таксі, автівка зрушила в бік Солом'янки. Дора зачудовано посміхалася — то у вікно, то на Данка: куди це ми? Незнайомі вулиці — ніколи тут раніше не бувала. Київ величезний, не Теребовля. Залізничний вокзал лишився праворуч, далі, далі…

Зупинилися у похмурому провулку, Данко розплатився, взяв Дору за руку.

— Майже прийшли.

“Добре”, — кивнула довірливо. Що задумав?

Широкий заасфальтований голий двір — ані натяку на романтику. З двох боків гуртожитки, посередині двоповерхова споруда з безліччю вивісок на фасаді — і шиють тут, і миють… Данко вів Дору не до парадного входу. Обійшли будинок, сходами вниз, до напівпідвалу, вікна якого зсередини щільно затулені цупкою чорною тканиною. Данко дістав ключ з кишені, відчинив невеликі, оббиті залізом двері.

— Проходь… — в очах дитячий захват.

Дора ступила через поріг, напружила очі — видно тільки обшарпані стіни невеличкого коридору-тамбура, хід з якого кудись у темряву. Данко зачинив двері. У тамбурі стало — хоч чорну кішку шукай.

— Доро… — покликав, знітився. “Бовдур!” — вколов себе скептично подумки. Простягнув руку — де ти, Доро?

Дора геть нічого не бачила. Прилипла спиною до стіни — так он як сліпим… І від тієї несподіваної думки перелякалася до смерті, заплющила очі, відкрила їх знову — чорно! — і задихнулася німим відчаєм. Зиркала по боках, тягнула рученята у порожнечу, і за ту незрозуміло безкінечну гнітючу мить сто разів померла від абсолютної безвихідної самотності. “Мамо, мамо…” — ридала подумки.

У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.

— Я придурок, — зітхнув із прикрістю.

Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти — спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак — сто вбрань рядком на ньому.

За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.

— От ми і вдома…