Биті є. Книга 2: Макс

Очі обмацують ліс, ноги наштовхуються на горбок. Макс уже піднімає ногу, аби забратися на нього, скошує очі долу і завмирає — то не горбок… То людина. Лежить сірим каменем, снігом зверху припорошений, як торт цукровою пудрою…

— Доне… — шепоче вражено.

Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.

— Доне!

Підскакує, озирається і раптом ціпеніє — крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!

Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…

Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!

Макс падає долілиць. “Я більший… за білку…” — сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. “Як піде… не дожену…”

Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.

— Живий?

Макс бачить, як чоловік розплющує очі…

— Від самогонників? — Дон нахиляється, мацає пульс на шиї.

“Так”, — самими повіками підтверджує чоловік.

— Погано, — говорить Дон.

Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко — вирішив? — вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що — скільки на нього не накидай — подужає.

Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.

Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б'є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони — Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.

— Нормально, — чує Дона. — Далі самі.

Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить — чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим шаликом, обмотаним навколо шиї разів із п'ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.

— Як звешся? — Дон простягає сірому невеличку флягу.

— Ботва, — чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.

— Давно від самогонників утік?

— Три дні тому.

— Недалеко відійшов.

— Собак потравив…

— Розумний… — Дон роздивляється бідаху. — Вживаєш?

— Є…

— А чого ж дременув?

— Били, суки…

Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.

— Не відставайте, — ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.

Макс силкується підвестися — е-е-е… ти! стояти! — та тільки сідає, спирається на руки. Третій — зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові наморочиться. Їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…

Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.

— Палити… Палити маєш?

— Ти…

— Сигарети є?

— Ні.

Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.

— Тримайся.

А-а-а… Третій — добрий? Бог послав? Випростовує руку — спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.

— Давай, братику…

— Ти… У тебе є ім'я? — Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.

— Ботва, — криво всміхається той. — Що важче — рюкзак чи намет?

— Намет… — зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується — від Ботви тхне не тільки смородом.

— Ти… Що тобі Дон пити давав?

— Спиртяка… — Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. — Командир суворий… — зі співчуттям дивиться на Макса. — Сам йти зможеш?

— Спробую, — відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.

— Нормально, — каже словами Дона.

Ліс схлипує — бідахи! — пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.

— Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…

— Де він зник? — Ботва дивиться вперед по курсу.

— Крива сосна… Бачиш?

— Так.

— Туди, — пихатості немає. Звик примічати дерево, кущ, горбок, де останній раз бачив Дона, коли той, сволота підла, кидав його, чвалав геть, наказуючи ворушити ратицями.

Біля кривої сосни Ботва остаточно охляв. Сидів на землі, набирав сніг у жменю, тер мордяку, вдивлявся у темний ліс. Макс притулився до нього, як до рідної мами, чи то блажив, чи то марив.

— Я Герцог… Чуєш? Віддячу… Тільки доведи мене до Дона.

— Командира звати Дон?

— Дон, — шепоче Макс порепаними вустами. — Ти був на Балі?

— Це що?

— Рай!

— Поживу краще…