Биті є. Книга 2: Макс

Смикається, наче Дон уже йде. Метушливо викидає з кишень консерву і пачку печива — та не брав я твого! Завмирає, збуджено вдивляється у палаючу заїмку. Ані стогону…

У голові щось з дитинства: капітан залишає корабель останнім, у бій йдуть тільки “старики”. Хочеться надіти на голову офіцерський кашкет, віддати честь… загиблим. Прикриває обличчя долонею — жар лущить шкіру. По щоках невтримною рікою течуть гіркі колючі сльози: “Прощавайте, брати…” — щирий.

Озирається… Бігти зайве. Сам… їжа є. Часу досхочу. Мізки наповнюються зарозумілими тоскними сентенціями. “Я смерть бачив…” — як же він розуміє всіх тих… що з воєн.

— Я смерть бачив… На власні очі… — катарсис не гарантує чистого результату. Логіка плете мереживо.

— Ніхто не бачив… — додає недобре. — Що я бачив смерть… І тільки ридати від тієї невідворотності. Та вогонь уже дожер заїмку. Розповзається лісом. Ще трохи жалів — сам згориш. Макс кашляє від їдучого диму — геть, геть! Біжить чорним лісом навпростець, забувши на сухій траві рюкзак Дона, торбу Ботви, консерву, ніж, сірники, пачку печива — усе, що збільшувало шанси… вижити.

У ніч з шостого на сьоме березня пані Жені наснився білий, як лебідь, козел з крутими рогами. Двійко дужих чоловіків тримали козла за ноги, а вона сама натхненно спилювала йому роги, примовляла:

— Інакше у двері не пролізеш!

І двері ті поруч. Посеред світу — вітри, гори, луки навкруги… Пташки цвірінчать, комахи у ляжки впиваються, одна, паскудна, до щоки присмокталася… Пані Женя аж пилку кинула — та щоб тобі!

Чоловіки бачать таке діло, козлові роги недопиляні обламали, долоні простягають — платіть, упоралися. Кинула грошей, за мотузку вчепилася, козла до дверей потягла. Штовхнула їх:

— Отут твоє місце…

А за дверима ж файно. Вітри дозовані, сонце за бажанням, комахи не гризуть, коти не паскудять, пташки репертуар узгоджують, люди на безпечній одне від одного відстані — на кулачках не зійдуться, думками одне до одного дотягнутися силкуються.

Козел мекнув схвильовано, майнув було назад, до кусючих, та пані Женя двері заступила:

— Куди, мать твою?!

Козел, тварюка невдячна, пані Женю башкою безрогою у живіт буц — пусти! Вона йому поміж очі — ага, зараз! Ото б і зчепилися, та раптом Макс поряд. Пані Женю обійняв, на м'яке крісло під дозованим вітром усадовив.

— Мамо… Хіба козлам тут місце? — за мотузку, потяг тваринку за двері.

— А навіщо ж я мордувалася, роги йому пиляла? — тільки й встигла вигукнути пані Женя вслід, як двері — хрясь! І зачинилися. І табличка на них висить: “Харе смикати! Ми закриваємося і переїжджаємо у новий офіс!” Ані козла. Ані Макса. Тільки коти з зашитими дулами і горобці німі…

Прокинулася — простирадло мокре. На ліжку сіла, піт по обличчю долонею розмазала — ой, лишенько… Як підкинуло — до телефону. Набрала Макса — “поза зоною…” Пальці зціпила.

— До восьмого почекаю… — прошепотіла затято. Ще не було такого, аби синочок її з Восьмим березня не привітав. Як не відгукнеться, тоді вже…

Серце калатало — не відгукнеться.

Дев'ятого зранку мордовороти старого Перепечая виймали душу з Ганни Іванівни — де хазяїн був, що наказував, куди їздив… За годину зіпсували чаювання у родині Андрія Миколайовича Романова, за три уже нишпорили офісом таємничої “Весни”. Молодик із “А. LANGE & SÖHNE” на зап'ястку тремтячими руками гортав договір — усе за законом. Зелений туризм. Легка прогулянка. Поряд із Максом досвідчений провідник… Удвох так цікаво мандрувати горами… Чотирнадцятого під вечір побачите громадянина Сердюка М. В. живим і неушкодженим.

— Маршрут показуй! — Перепечай власною персоною приїхав допитувати молодика.

За десять хвилин у Івано-Франківську партнери Перепечая підняли на ноги всіх, хто міг організувати пошуки за вказаним маршрутом, та під вечір, коли рятівники, провідники й охоронці розбилися на групи і тільки від'їжджали у гори, отримали інформацію: під час лісової пожежі у мисливській заїмці згоріло двоє чоловіків.

Перепечай нічого не сказав доньці. Наказав до ранку відкласти пошуки і — хоч по небу! — до ночі доправити йому рештки загиблих.

О другій ночі пані Женя ще не спала. Як зранку прибігла разом із Перепечаєвими вовкодавами до синової квартири, так там і лишилася. Сиділа на дивані каменем — німа від горя. Ганна Іванівна й на крок не відходила. Операційна сестра з двадцятирічним стажем розуміла ясніше за будь-кого — пані щохвилини перекинутися може.

— Може, чаю вам заварити? Чи поїжте…

“Ні”, — ледь помітно хитала головою пані Женя. І тільки коли лунав телефонний дзвінок — старий тато Перепечай інформував доньку про кожний крок пошуків, — зиркала на секретарку перелякано.

— Трубку візьмете?

“Так”, — кивала Ганна Іванівна.

Під вечір обнадійливі новини про таємничі синові мандри й організацію масштабних пошуків не повернули пані Жені снаги. Так і скніла на дивані, тільки все куйовдила рукою волосся, ніби заважає, ніби зайве…

О восьмій вечора Перепечай передав, що наступна інформація надійде на ранок.

— Усе зробіть, щоб Женя виспалася, — наказав секретарці.