Биті є. Книга 2: Макс

— Дванадцять мільйонів! — повторив Макс. — І я наведу лад у цій “делікатній справі”! Пишатимешся! — усміхнувся чемно, підняв келих. — Із поверненням, тату.

Сердюк уп'явся в сина очима.

— Стривай! Яке там “з поверненням”! Знав би, що так заговориш, і копійки б не дав! Два лимони йому замало! А ти хоч гріш заробив у своєму житті?! Сидить він, розпатякує! Схеми мені тут малює… Та я такі схеми знаю, що тобі й не снилися, економіст задрипаний. Ти своє зароби і тринькай!

Розчервонівся, налив собі ще, випив, очі примружив і сказав:

— Дякуй, що ця розмова відбувається після того, як я наказав тобі гроші перерахувати…

— Дякую, тату, — спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович їхав у таксі додому, супив брови: нащадок, мать його! Може, дружина і має рацію… Одружиться, порозумнішає, плекатиме… своє дерево. Та і Новаковський зятя матиме не такого, як він сам — спочатку голого, босого. Освічений, розумний, красень. І гроші є. Такого не довбатимуть, як його самого все життя довбав і довбає старе падло Перепечай на пару зі своєю донькою.

Перепечай онука любив, хоч ніколи особливо і не виказував того. Старому слова до дідька. Діло дай. Пані Женя з Максом ще трусилися у “швидкій”, що мчала з Карпат у бік столиці, а Перепечай уже роздивлявся коштовний годинник “А. LANGE & SÖHNE” — тільки він і залишився від фірми “Весна”.

— Продай, собі лиши тисяч тридцять, “здачу” мені принеси, — кинув цяцьку з рожевого золота вартістю 75 тис. євро начальнику своєї охорони Продану, що той не спав третю добу, оперативно і грамотно організував пошуки онука. Заслужив.

— Черевик викинути? — вказав той на обгорілу калошу з кісткою, що так і стояла посеред столу.

— У сейф сховай… Речовий доказ, — наказав Перепечай. — Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…

Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.

Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня удень: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перепечая зателефонувати Максу, — не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.

У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з'явився у День дурних і сміху.

Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину — сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.

— Максимко… А що дідові приніс? — наче й не здогадується про Максові мандри.

Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого — тільки торбів для грошей не вистачає, а варто з'явитися — як та дитина: а де гостинчик?

— Є гостинчик, — дістав пляшку лікеру “Mandarine Napoleon”. Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.

— О! Моя наливочка… — закивав дідо. Зиркнув на Шиллєра. — Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.

Макс і Шиллєр зиркають один на одного.

— Як почуваєшся, Ромо? — холодно питає Макс.

— А маю погано? — Шиллєр напружується. Суне до дверей.

— Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! — Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. — Я тобі розкажу якось… чому саме…

Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З'являється за мить з лікерною чаркою. Задкує — до завтра, на все добре — зникає. Перепечай відкриває пляшку.

— І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, — наливає собі по вінця.

Макс зітхає розчулено.

— Діду, ти мене любиш?

— Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, — відповідає старий. — Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися — півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?

— Класно…

— Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.

— Давай іншим разом, — тьмяніє.

— Добре, — спостерігає за онуком уважно. — То без діла прийшов?

— Діду… Куди краще гроші вкласти?

— Землю купуй! — не роздумує Перепечай. — Інше — мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.

— Так не продається земля…

— То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть — не відіб'єшся.

— Допоможеш?

— А наливочки привезеш?

— Привезу.

— І я допоможу, — Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. — Грошей багато?

— Два мільйони…

— Хіба то гроші? Дріб'язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.

Макс дивиться на діда сумно.

— Не любиш ти тата.

— Чому ж це не люблю?! — щиро дивується Перепечай. — Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші — то маячня. Свій кадуцей треба мати.

— Що за кадуцей?

— Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей — жезл Гермеса. Хто кадуцей має — той недоторканний.

— Гроші…