Биті є. Книга 2: Макс

— Спробую, — Ганна Іванівна уже зателефонувала додому, попередила, що затримується, а як довго — невідомо.

Присіла біля пані Жені:

— Я постелю вам… У гостьовій.

Бідаха плечима знизала — тільки й того. Та о другій ночі раптом підхопилася з дивана, до дверей. Ганна Іванівна миттєво вкинула до сумки нашатир і корвалол з аптечки, прожогом услід. Пані Женя уже сідала за кермо свого “лексуса”.

За двадцять хвилин підтримувала хазяйську матір під руку, допомагала долати сходинки, що вели на третій поверх відреставрованого старовинного будинку біля Житнього ринку, де старий Перепечай займав цілий поверх. Косувала у вікна парадного на вулицю — біля під'їзду скупчилося нелогічно багато для ночі автівок: у салонах сиділи міцні чоловіки, перемовлялися.

Пані Женя не постукала у двері. Ключем відчинила, швидко пішла на світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала — біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. “Без роботи лишуся…” — душив відчай.

Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила — за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.

— Не факт, що це черевик вашого онука, — розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. — Ми з'ясуємо назву фірми, дізнаємося…

— “Фабі”… — глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. — “Фабі”! — стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. — “Фабі”, “Фабі”…

— Синочок… — валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.

Під ранок після двох “швидких”, божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.

— Тихо, голубонько, тихо… — Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: — Тихо, голубонько, тихо…

Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.

— Куди, доню?

— До Максимка… Там маю на нього чекати…

— Добре, добре…

До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.

У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під корінь. Кидає ножиці на підлогу.

Секретарка не квапиться прибирати. Обіймає зболілу.

— Присядь, голубонько…

Та довести пані Женю до дивана не встигає. Мобільний здригається — виклик, виклик!

Пані Женя кидається до мобільного, із подивом роздивляється незнайомий номер, що висвітлюється на екрані, притискає апарат до вуха.

— Максимко?..

— Забери мене, — чує глухий голос сина.

ЧАСТИНА ДРУГА

Кадуцей

Володимир Гнатович Сердюк — ні сном, ні духом щодо карколомних забав сина — залишив набридлу Європу 20 березня 2009 року, через десять днів після чудесного повернення Макса в обійми трепетної мами.

Приземлився у Борисполі — ніби не вистачає чогось… А і те! Тільки вчора врешті відірвав від себе, наказав Августу Заксу перевести на офшорний рахунок сина гроші з фонду. З гостинчиком, можна сказати, приїхав.

Ні, Володимир Гнатович для сина нічого не шкодував. “Аби не чокнувся”, — думав, пригадуючи дикуваті витівки дурнуватих діточок своїх знайомих: як не зіб'ють когось на пішохідному переході, так шампанське по 2 тисячі евро за пляшку дудлять пихато і світять на вечірках камінцями, на один з яких цегельний завод купити можна. Псують репутацію поважним батькам, а тим потім утричі більше витрачати, аби перетворити бурю на штиль.

Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло — хоч атомну електростанцію будуй! — тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.

Та перший же погляд на дружину — увійшов до квартири, так і закляк — відсунув сумніви, й не роздивитися.

— Що з тобою? — запитав ошелешено.

Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог “Булгарі” — Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.

— Таке ти падло, Вова, — сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. — Нащо ти Толіка вбив?…

— За коханцем скучила? — У Сердюка очі кров'ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім'ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…

— Поговорити нема з ким… — прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.

— Та що тут сталося, Женю?

— Сьогодні яке? — усе тим же слабким голосом запитала дружина.

— Двадцяте березня…

Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, пришпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.