Биті є. Книга 2: Макс

— Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них “кадуцей” на лобі написано, — повчає, знову прикладається до пляшки. — Нічого… Навчу. А ті два лимони — в офшор.

— І так в офшорі.

— В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.

— Давно хочу.

— Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.

— Я і сам нібито…

— Забудь про свої книжки. Августа слухай — Август не підведе.

— Августа? — Макс не вірить вухам. — Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.

— То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, — роздратовано бурчить Перепечай.

Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:

— “Критикую”… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.

Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. “Встигну, — подумав. — Рік — то чимало”. Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая — максимум до наступної весни…

— Устигну, — впевнено повторив уголос.

Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. Їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік — до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: “Мамо…” Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.

А сили навесні геть розтанули. Першою забила на сполох Ганна Іванівна: коли ж Дора спить?! Усю ніч працює, увесь день з Данком не розлучається, на кілька хвилин тільки на Троєщині з'являється: помитися, перевдягнутися, попрати-попрасувати, кроленя Боні нагодувати, цьомнути в ніс і зникнути. Змарніла, тільки очі сяють.

— Мені твоєї допомоги, дитино, треба, — сказала якось.

— Так! Що завгодно! — Дора їй жестами. — Що робити?

— Стала боятися маму саму вдома лишати, — збрехала секретарка. — Астма, серце… Не могла б ти бути біля неї з ранку до третьої дня? Після третьої сусідка увесь час вдома. Допоможе, як раптом мамі погано стане.

Дора закивала, Ганну Іванівну обійняла — от і не хвилюйтеся! Й на мить не відійду. Наступного дня старенька секретарчина мама обережно укрила Дору стареньким вовняним пледом, набрала доньку.

— Спить, — доповіла.

— От і добре, — сказала Ганна Іванівна. — Тепер я спокійна.

А на серці — ні. Чим усе то закінчиться? Час від часу перетиналися у кав'ярні з Данковою матір'ю, ділилися новинами. Пахне Португалією? Ніби ні. Одного Світлана Діброва втямити не може: чому Данко навідріз відмовляється її з Дорою знайомити? Уже кілька разів натякала: запроси до нас свою дівчину. А син тільки всміхається: не час. Одне діло зробимо, от тоді вже… Що за діло? Чим вони там займаються?

Ганна Іванівна згадувала власну доньку — жодної звістки за останні чотири роки — тільки зітхала сумно:

— Ну, не книжки ж читають…

Данко розпочав з книжок. Сидів посеред студії, вказував на літери, старанно вимовляв уголос:

— Р… І… О… Ріо…

Дора знічено дивилася на Данкові вуста, беззвучно повторювала, та вимовити вголос не могла, лякалася — сльози на очах, і все закінчувалося гарячими обіймами.

— Не плач! Тільки не плач! І не бійся! Ми зможемо… — шепотів Данко.

Дора вивільнялася з Данкових обіймів, писала у смартфоні, бо ніяк не хотіла розмовляти з ним жестами: “Вибач… Не треба…”

— Треба! Просто довірся мені. Я… ще не знаю як! Чесно. Але я знаю, що зможу… Я буду пробувати по-різному. От навушники. Вдягни. Зроблю звук на всю котушку. Раптом ти почуєш…

“Ні”, — хитала чорними кучерями. В школі було досхочу навушників. Дора… не чула.

— А я щось інше вигадаю! Я розумний! — не здавався.

Опускала очі долу. Ну, як йому пояснити? Може, говорити трохи? Ромко навчив. І “Данко” вимовити змогла б. І “не боюся”.

Та перед очима одна картинка: файна хата пані Жені, Дора стоїть перед чорним дзеркалом, старанно вимовляє: “Мама… Дора…”, до кімнати влітає хазяйка: “Якого мичиш?!”

…Дора не хоче, аби Данко чув, як вона… мичить… А по-іншому — ніколи не зможе.

І билися б до скону, та наприкінці квітня фотограф, що разом із Данком винаймав студію і спеціалізувався виключно на комерційній фотографії, отримав два замовлення на фотозйомку весіль в один і той самий час. Не пожлобився, віддав одне Данкові.

— Свєт! Тисяча баксів за день! — хвалився Данко матері. — За оренду наперед заплачу, усім подарунків накуплю…

— І наїсися смачного на халяву, — сказала Свєта Сергіївна, перехрестилася подумки: аби квитків у далекі краї не купував.

— Наїмося! — розсміявся Данко. — Зі мною Дора їде.

— Їде? — перелякалася. — І далеко?