Биті є. Книга 2: Макс

— Весілля за містом, — заспокоїв. — Жирне… Цілу базу відпочинку орендували.

Дора ніколи раніше не бачила такого розкішного дійства. З кортежем нареченого з білих лімузинів рівно опівдні під'їхали до уквітчаних трояндами воріт — наче у казці з'явилися посеред густого і рівного, ніби причепуреного лісу. Дружко нареченого щось гаркнув охороні — ворота розчинилися, і вся компанія покотилася на територію бази. А тут не база — Персія! “Тисяча і одна ніч”… Величезне шатро, павичі, прислуга у тюрбанах і гостроносих капцях з опахалами, фрукти пірамідами, гірлянди з квітів, лебеді у невеличкому водоймищі з лілеями, верблюд до сосни прив'язаний, пишні гості всюди шльондрають, а в дальньому куті ще одне шатро, менше.

— Тематичні весілля — мій профіль! — до Дори з Данком суне чорнявий нервово-збуджений худий чоловік років п'ятдесяти у чорній водолазці і сірому костюмі з відливом. Простягає Данкові руку. — Мельхіор! Занадов! Режисер… цього грандіозного дійства!

— Данко…

— Мельхіор! Занадов! — режисер цілує Дорину ручку, кокетливо зазирає в очі.

— Це Дора… Вона зі мною, — Данко випереджає питання худого, обіймає Дору. — Фотозйомкою хто керуватиме?

— Мельхіор Занадов! — чоловік уже йде вистриженим газоном у бік шатра, пояснює Данкові: той має встигнути сфотографувати їхнього Шахріяра, нареченого тобто, у шатрі, коли той страждатиме в обіймах одалісок, бо вони усі до одної хоч і звабливі, проте зрадливі й корисливі.

— А де ж наречена? — дивується Данко.

— А-а-а… Не поспішайте, мій друже! — Мельхіор указує на мале шатро. — Шахразада там! Труситься від страху, бо знає — скоро Шахріяр повбиває усіх своїх одалісок і пошле за нею… І якщо вона не утне чогось незвичайного, то і їй… голову відрубають.

— Натуралізм, — глузливо усміхається Данко.

— Автентика! — пихато кидає Мельхіор, зникає у натовпі.

Дора усміхається — таке все чудне та не по-нашому! — витягує шию: що ж там у шатрі? А там на подушках уже вмостився кирпатий наречений років двадцяти п'яти, тюрбан з'їхав з маківки, напівголих дівчат обіймає. Поряд дружки ручками прикладаються.

— Лесю! Може, тут і залишимося?

Поряд із нареченим виникає сувора жінка у звичайному костюмі.

— Олесику! Час до Шахразади…

— Мамо, я ще одалісок не порішив.

— Мечі! — кричить Мельхіор. — Шахріяр одалісок вбиватиме!

Дівчата верещать. Данко опускає камеру, відводить Дору вбік.

— Доро! Йди до малого шатра. Я зараз різню зніму і дожену тебе.

…У малому шатрі у блискучих шароварах, коротенькій розшитій кофтинці і прозорій фаті сама-самісінька психувала наречена, така собі звичайна Галя з-під Полтави — вуста гордовиті, брови, мов намальовані, а в очах такі блискавки, ще мить — і рознесе халупу.

Побачила Дору, насупилася, дістала сигарету з шароварів, закурила.

— Ну, що там? — запитала. — Уже повбивав?

“Ні”, — хитнула кучерями Дора.

— Нормально? Я тут биту годину, як дурепа, сама сиджу в цих… — смикає шаровари. — …лахміттях! А він… Свекруха придуркувата. “Весілля буде в казковому стилі!” А я білу сукню хотіла зі шлейфом, рукавички по лікті, фату довгу… Щоб по місту на лімузині мчати, у люк висунутися і махати всім… Нащо мені ті верблюди?! Я змерзла! Не літо… І чому я повинна все по її робити? Не повинна. Правильно?

“Правильно”, — киває Дора. Хочеться підійти до дівчини, присісти поряд, погладити по руці, та до шатра влітає Мельхіор. Очі на лоба.

— Що?! А де сльози?! — шаленіє, заламує руки. — Шахразадо, ви мене вбиваєте! Не ламайте драматургію! Ви приречені на смерть, якщо не зумієте…

— Пішов ти…

— Но-но! Я Мельхіор Занадов! Зараз сюди прийдуть яничари і потягнуть вас силоміць до Шахріяра. Приготуйтеся голосити…

— Чхати я хотіла на твоїх яничарів. Хай Лесик сам по мене приходить, бо я і зараз гарбуза знайти не полінюся.

Шахразада легко підхоплюється, відштовхує Мельхіора, смикає легку тканину, що завішує шатро, — а це що за ганчірка?! Кидає на землю, виходить з шатра — фурія розгнівана, зараз усе навкруги випалить до ґрунту.

Дора обережно йде за нею, поряд виникає Данко.

— Що тут?

Дора усміхається, знизує плечима: бозна-що…

— Оле-е-есю! — раптом горланить Шахразада у бік великого шатра так дзвінко, що навіть прив'язаний до сосни верблюд відсахується, рве мотузку.

З великого шатра виходить веселий розхристаний наречений, поправляє тюрбан. За ним гості, сувора пані в костюмі.

— Дарино! Ти чого?! — легковажно гукає Шахріяр.

— Ану, сюди! — кричить розгнівана Даринка.

Мельхіор хапається за серце, притуляється до шатра.

— У мене… шоу-шок!

Ошелешений Шахріяр на автоматі суне до коханої навпростець, сувора пані копилить губки із прикрістю, знервований верблюд тиняється, не знає, куди себе подіти, розлякує гостей.

І Дора не витримує.

— Ги-ги, — на видиху.

Данко завмирає. Обережно косує на Дору.

— Знаю… — шепоче вражено.

Назавтра у студії всадовив Дору на плед, сам навпроти.

— Звук… Просто відкрий рота і вимов будь-який звук.

Дора зіщулилася, очі з орбіт. “Не боюся!” — хльоснула себе подумки. Відкрила рота…

— А-а-а… — обережно. Замовкла. На Данка насторожено. Він насупився.

— Ще раз! Так само!

— А-а-а…