Биті є. Книга 2: Макс

— Добре. Ти… Ти житимеш краще від усіх. Слово Герцога. Підводься! Підемо… Ти зможеш… Це я… Я… — Макс хоче сказати: “Я знайшов тебе! Без мене ти б здох…” Замовкає.

— Герцог — поганялово? — Ботва через силу підводиться, кидає намет на землю.

— Ім'я… — Макс не зводить з Ботви очей. Вивільняє плечі від рюкзака. Простягає руку…

— Красиво, — Ботва допомагає Максові зіп'ястися на ноги. Роззирається. — Куди?

— Туди, — навмання махає рукою Герцог.

День зникає несподівано, як англієць. Лісу нема — ні дерев, ні кущів, ні стежок. Тільки їдуча, як запах Ботви, безпросвітна чорна порожнеча.

— Дванадцять… Дванадцять мільйонів! Анджеліна стільки отримала… За Лару Крофт, — Макс і сам не знає, що верзе. Інстинкт самозбереження самознищився — меле язиком, останні сили розпорошує. Вчепився рукою у плече Ботви, волочиться. — Поїдемо до Парижа… Піднімемося на верхівку Ейфелевої вежі, з парашутами… Чи до берберів у Марокко. А краще зафрахтуємо яхту… З тобою не страшно… У море… Ти… Ти — Ботва. Ботва фореве!

— Герцог! Дивися… — Ботва зупиняється, вдивляється у темряву.

Макс на мить відпускає плече чоловіка, витягує шию, примружує очі. Що?

— Ніби вогник…

— Не бачу, — шепоче спустошено і падає в чорноту.

— Нащо ти його тягнув?

— Ну, не кидати ж…

— Не чіпай. Хай отямиться…

— Від гарячого скоріше повернеться.

Макс чує голоси впереміш із теплою ласкою вогню і гарячим пійлом: хтось підносить кружку до його вуст, намагається влити рідину в рота.

— Як до самогонників прибився?

— Підпоїли, в автівку заштовхали і привезли.

— Довго батрачив?

— У серпні попалився… Тільки… то не самогонники. Горілку ліву розливають нелегально. Щотижня дві фури відправляють.

— Знаю.

— Звідки?

— Буваю тут. Час від часу.

— Одного разу цигани заблукали. На базу припхалися…

— Повбивали?

— Усіх. А як хто з рабів слабшає, тих теж…

Ботва замовкає, нахиляється ближче до Макса.

— Герцог… Ти як?

Макс отямлюється від різкого смороду Ботви. Розплющує очі.

— Ну… От і файно! — Ботва всміхається, підхоплює Макса, допомагає йому сісти.

Макс мимоволі спирається руками на землю, дивується — а де сніг? Велике багаття тріщить дровами посеред широкої, вкритої сухою травою галявини. У світлі вогнища Макс не відразу помічає невеличкий дерев'яний сарайчик під деревами. Він схожий на відьмине кубло з казок — стирчить за метр над землею на міцних дерев'яних палях, як на курячих ніжках.

— Дім? Тут дім?

— Мисливська заїмка, — відповідає Дон. — Сіль знайшов. І чай…

— Справжній? — не вірить Макс.

Дон не відповідає, прискіпливо дивиться на Ботву.

— Харч маєш?

Ботва киває, дістає з торби брудну газету, обережно розгортає — всередині окраєць хліба з долоню і грудка пшоняної каші.

— Сховай! — розпоряджається Дон.

— Ні! — Макс смикається, подається до Ботви. — Дай!

— Сховай. — Дон без емоцій дивиться на чоловіка. — Зранку підеш. До людей більше доби дибати. Покажу, куди йти. Впораєшся. І харч згодиться.

Ботва розгублено дивиться на провідника.

— А як же ви?

— Нормально. У нас свій маршрут. Зранку розійдемося.

Макс приголомшено усвідомлює нову біду, по-звірячому хижо пригинається, Ботві в очі:

— Дай… їсти…

Ботва — то на Дона, то на Герцога.

— Командире… Можна я Герцогу трохи хліба дам?

— Кашу віддай.

Дякую! Дякую, брате! Макс ковтає пшоно маленькими крихтами. Смачно… Господи, як смачно… Ця Ботва — свята… Святий… Нащо йде? З ним… не пропадеш. Дотягне. Нагодує…

— Дякую…

— Чай будеш? — питає Дон.

— Дякую…

— То ти Герцог?

— Дякую, дякую… — Макс похапцем притуляє до рота гарячу кружку, вдихає сумнівний аромат дешевої чайної пилюки, забутої мисливцями. Посміхається, як дурний. — Чай…

Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.

— У хаті не спатимеш? — питає Макса Дон. — Там лежаки є… І подушки з сіном.

— Тут полежу трошки… Гарно…

Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.

— Дім де? Далеко човгати? — питає Дон.

— Який дім?..

— Бомжуєш?

— Є таке.

— Давно?

— А-а-а…

— Горілка?

— …І що я мав робити?

— …Нормально. Тільки… самому…

— Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…

— …У торбі мотлох…

— Борг…

— Що за борг? — а Дон, виявляється, балакучий.

— Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…

Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.

— Наприкінці червня, — веде далі. — Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…

— Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…

— Та потонула…

— Ну, тонуть. Один біс.

Макс глухне. Люба… Глухне і чує — кожне слово.

— Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…

— Навіщо?

— До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитовку прочитав.

— Не пішли?

— Та піду… Кажу ж — борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…

— Щоб у першу ж церкву зайшов!

— Аби гроші… Хоч на свічку яку.

— Візьми.

Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.

— Проп'єш — знайду й уб'ю, — обіцяє спокійно.