Биті є. Книга 2: Макс

Музика… Підхоплювала Дорину кофтинку, Данків светр, розвішувала на софітах. Виникала від граціозних рухів, невтримних поцілунків, сяючих очей, всепоглинаючого жертовного радісного щастя, що воно все тільки в одному і є: вона помре без нього, він не житиме без неї… “Ну що ж ти наробив? — шепотіли Дорині очі. — Тепер я люблю не життя, а тільки тебе…” — “Давай залишимося тут назавжди…” — просили Данкові очі.

Треба сильно подорослішати, аби впевнитися, що життя важливіше. Та вони, хвала Господу, були юні… Спустошливе виснаження фізичної близькості не змусило розімкнути обіймів, відкинутися, заспокоїтися — все кружляли легким божеством із вісьмома руками-ногами, двома головами і одним… серцем.

Отямилися нескоро, тільки коли змерзли, як цуцики. Лежали — голі і щасливі — трусилися від холоду, навколо них плигала руденька Боні. Дора повернула лице до Данка, запитала жестами:

— Ти привів мене сюди для того, аби я стала твоєю?

— Ні…

— А навіщо?

— Я навчу тебе говорити… — сказав Данко. — Тут…

Ані слова! Слова забирають силу. Тільки на шостий день божевільних мандрів знесилений Макс врешті усвідомив: кожного наступного дня ставатиме все важче. Непотрібні роздуми годин на п'ять вдумливого монологу залишилися у минулому житті, оперативно мінімізувалися у конкретні, короткі тези. “Подохну! — билося. — Тікати! До людей…”

Здичавів… Волосся скуйовдилося. Колюча щетина не додавала обличчю мужності, дратувала — змокала, як жадібно пив гарячий чай з того, що траплялося під ногами, тієї ж миті обмерзала, і шкіра під нею пульсувала від болю. Ноги несли від страху, бо раз упав і постановив:

— Все! Аут!

Дон посунув далі, та не відчай заблукати підкинув Макса. Розпарений важкою ношею, враз став холонути, за мить уже трусився, слабшав і байдужів: а пофіг… І тільки коли тілом раптово розлилося неприродне оманливе тепло, зрозумів — зараз заплющить очі і… помре.

Та не зранені ноги, не стомлена спина, не порепані нігті з запасом бруду і не сіре, як тлін, волосся на пиці правили бал. Шлунок! Голодний лютий шлунок давно залишив постійне місце проживання, залишив там лише хронічний SOS: “Їсти! Їсти! Їсти!”, переселився у голову, жер мозок. Нездійсненною розкішшю залишився у мріях перший день з гречкою, печивом, смаженою на вогні рибою. На другий день знайшли сухі гриби під снігом, а потім три дні поспіль — тільки густий відвар з березових бруньок. Дон, падло, наче навмисне вів такими стежками, що тут не те що людей, скоро й беріз не зустрінеш.

— Усе одно березові бруньки більше трьох днів краще не вживати. Печінку садять… — спокійно відповідає Дон. Голову до землі, сліди на снігу вивчає.

— А де білки? Чому тут немає білок? Чи їжаків… — знесилений Макс сидить під смерекою, притулився до стовбура, нишпорить поглядом по гілках.

— Багаття розведи, бо звалишся.

“Багаття, багаття… Та пішов ти! Досить! Я йду! Сам запалюй своє багаття!” — думає зухвало, підводиться на тремтячих ногах, та сил вистачає дійти лише до сухого стовбура зламаної вітром сосни. І трісок не треба колоти — суха хвоя зійде.

— Дика вишня… — Дон стоїть біля невеличкого дерева, обдирає зі стовбура смолу, жує. — Ходи, бо сам усе з'їм.

— Ти… Ти кепський інструктор! І провідник! — Макс суне до вишні, труситься від істеричного відчаю. Стискає пальцями найбільшу краплю смоли, та відірвати від стовбура не може. — Ми не на маршруті… Ти заблукав! Якби ми рухалися правильно — були б і потічки, і білки, і печери…

— Нормально. Маршрут такий.

— До людей треба! Їсти… попросити…

— То режим жебраків! А ми працюємо в режимі подвигу. — Дон однією рукою відсуває Макса від вишні, другою легко відриває велику краплю смоли — Максову краплю! — і кидає до свого рота.

Усе! Це остання крапля! Макс закляк — неконтрольована червона лють зароджується в районі скрученого голодом шлунка, одночасно вистрілює у п'яти напрямках — заповнює голову, кінцівки — народжує червону зірку невтримного гніву.

— Сука! Ти паскуда і сука! Ти… ти звільнений! — белькоче чортзна-що, не кидається на Дона, ні! — куди там з Доном боротися. Спостережливим зайцем зиркає по боках, ніби під кожним кущем скатертина з наїдками розкинута, а йому лише вибрати, до якої підсісти, йде геть — без рюкзака, намету… А до сраки! Доповзе до людей. Договір… про екстрим-тур… розірвано! Через форс-мажорні обставини.

— Мажор… — чує за спиною презирливий голос Дона.

Не смій! Ніколи не смій називати мене мажором! Що ти знаєш про мене, виродку? Хто тобі сказав, що чесноти людини вимірюються її здатністю тупо брьохати… життям… і мріяти тільки про шмат хліба?! Паскуда…

Планів нема! Рафінований випускник “Інституту ауф дем Розенберг” і Лондонської школи економіки кладе на плани… Геть! Ламає гілки ногами, розмахує руками — з дороги! Немає у горах абсолютно безлюдних місць. То Дон спеціально петляє, а Макс ітиме навпростець і врешті-решт знайде людей… І сил вистачить… І доведе…