Биті є. Книга 2: Макс

Трюфель, чай. Вершки, полуниці. Пані Женя всідається за стіл навпроти сина. Й жестом не виказує справжніх почуттів: оце б обійняла ріднесенького, обцілувала. Жодної з образ не згадала б. Повернувся!

— Смачно?

Макс дивиться у чашку.

— Мамо… Я тут подумав. Тато став хворіти… Треба їхати в Європу. В нормальну клініку. На діагностику.

— Ой, я тебе прошу! — відмахується пані Женя. — Нічого з твоїм татом не станеться. Прислів'я чув? “Хто хворів? Дідо. А хто помер? Баба!”

Макс полотніє.

— Так я і кажу… Давайте всі разом поїдемо… Чому б вам із татом не перевірити здоров'я…

— Ти — наші ліки, — не втримується, штрикає пані Женя. — Аби без фокусів… Гарцювали б, як молоді.

Замовкає, раптом змахує сльозу.

— Максимчику… Кінчай чудити! Бо ми тут без тебе…

— Мамо, мамо… — підхоплюється, обіймає матір, серце стискає безпорадним жалем. — Закінчив! Їй-богу! Ти ж знаєш — я ніколи не брешу.

— Кому? Людям не брешеш? Ото диво! Ти сам собі не брехати навчися! — вражає у серце.

— Прошу…

— …Тата з тією фабрикою так підставив! Ворог там у нього… А в пику йому зацідити не міг?! Треба було гроші фінькати?!

— Матусю…

— …А я так мріяла! Аби онуки. Щоб женився…

— Геть не проти!

— На хвойді отій? — пані Женя обурено дивиться на сина, бідкається щиро: — Де ти їх знаходиш? На смітниках? Любу ту! Юлю цю! Хіба нормальних дівчат мало? От Нані Новаковська… Феноменальна дівка! Розумна, красива. І батько її нам… цілком підходить.

— Нані?

— Ще скажи, що не подобається! Бачила, як дивився на неї у тому селі, де ти зопалу бусик татарам подарував.

— Нані? — повторює тоскно. — Обіцяю… Завтра ж зателефоную Нані. Дякую, що нагадала… Нані?.. Так. Варто познайомитися ближче.

Пані Женя звеселяється на очах.

— Спершу Юлю свою жени втришия! Бо Нані не дєшовка силіконова! Дізнається, що у тебе коханка тирлується, — які знайомства?!

— Слушно, — Макс підводиться. Відчайдушний страх за матір перемішується зі здивуванням і міцною гидливістю — роками настоювалася.

— Куди ти, синочку? Казав, залишишся…

— Не відкладатиму… Зараз Юлю додому відправлю. Завтра зранку зателефоную, — говорить від дверей, бо ще мить тут — і зірветься.

Мати подається за сином, хапає за руку, заглядає в очі і раптом шепоче:

— Скажи… Дідо тобі багато залишив?.. Мільярд маєш?

— Маю…

Вискакує на повітря — нема! Літній вечір закрив сонцю очі, та спека не вщухла. Крутить листя у довгі трубочки, наче вправний майстер сигар. Піт заливає очі. І Макс думає: нащо той кадуцей, коли є речі, від яких не відкупитися? Перед очима руда дівчина з картонною табличкою. Ти ще…

Біля автівки тупцює вірний Продан.

— Додому!

А вдома — пекло. У Перепечаєвих хоромах зламалася файна система вентиляції. Юля стоїть посеред спальні — гола. Обмоталася вологим простирадлом.

— Помираю від спеки, Максе…

Макс сідає край ліжка.

— Юлю… Ти… не подобаєшся моїй матері… — говорить глухо.

Дівчина завмирає. Довге русяве волосся — чорною тінню на обличчя.

— Вона хоче, щоб ти… повернулася додому.

Скачко всміхається тоскно.

— Мамин синочок?

— Ні… Але вона… помирає. Я не можу зараз… — бурмотить дурне. — Потім… Потім ми одружимося… Просто вір мені. Покоївка допоможе тобі зібрати…

Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні — нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить — перетинає вітальню, суне далі.

— Паскудство, — підхоплюється. Біжить слідом.

— Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.

— Куди? — ніяк не втямить Продан.

— На Пушкінську…

— Голу?

— Ти глухий?

Продан біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює,зникає…

Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить — впаде. Виходить з під'їзду — від будинку вже від'їжджає “кубик” Продана. Крізь затемнено скло — нічого не видно. Макс суне до білої “ауді”. Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих “ауді”.

Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно “кубика” Продана. Швидкий.

Макс залишає “ауді” під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір — до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко схибити.

“Маячня, маячня… — б'ється. — Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям.! собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я — прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо, затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують”.

Схаменувся — де це він? Андріївська церква хрестом у небо. Зіщулився, наче Бог його думки стенографував, а тепер перечитує, головою хитає — отак, значить?..

— Отак… — пробурмотів.

Знітився, наче тієї ж миті мав би продемонструвати Богові добре діло. Нахилився, підняв камінь з розхитаної бруківки… Уклав рівно.

— Мені вірити можна! — виправдався переконано. — А іншим — ні!