Биті є. Книга 2: Макс

Відрубав зв'язок, пішов геть. Наступив ногою на згорточок, хотів було віджбурнути, зиркнув — ганчірка з землею. Нахилився, вирвав чистий аркуш з Дориного щоденника, поклав на нього ганчірку з землею, загорнув і тільки потім взяв до бездоганно чистих рук з відполірованими нігтями.

Та земля мала незбагненну силу. Тримав у руках — у голові морок. Навіщо все це?! Навіщо? Ну, піде до церкви, то не проблема! Де Любину могилу шукати?! Волоцюжка згорів…

І залишити не може. Пече ганчірка долоню. Дістався Перепечаєвого палацу, заховав землю у сейф, зачинився у кабінеті. Думай! Перша дурна думка — Продану віддати. Хай піде до храму, потім виїде кудись за Київ… Уявив незворушне обличчя охоронця — ні! Сам? Не може! Юля? А Юля яким боком?..

Так нічого й не вигадав. Могутній згорток пролежав у сейфі всю весну, і Макс би вкотре забув про нього — кадуцей волік у справах, додавав золотих бляшок до сяючої корони Дюка. Та на початку літа шукав щось у сейфі, наштовхнувся на згорток. І раптом вигукнув подумки, ніби побачив щура посеред вітальні: “Ганно Іванівно! Приберіть!”

Задумався. Набрав колишню секретарку.

— Ганно Іванівно! Автівку за вами пришлю. Треба поговорити!

— Добре, — напружено відповіла жінка.

Зустрілися на нейтральній — у дорогому ресторані на Печерську, де, за словами Продана, в окремих кабінетах не прослуховують.

Макс зиркнув на жінку насторожено.

— Як Дора? Нормально?

— Цілком…

— Матір не шукає?

— Шукаємо… Усі разом. Мама Дориного хлопця… Вона журналістка. Організувала пошуки через Інтернет. Сподіваємося…

— Я не так давно випадково став свідком… однієї пригоди у Франції. В аеропорту українку заарештували. Нелегальну мігрантку. Поцікавтеся. Раптом вона…

— Дякую…

І тихо.

— Роботу знайшли? — запитав Макс.

— Поки що ні…

— Йдіть до Юлі Скачко. Вона тепер керує “Силою добра”, — сказав несподівано. — Одна одну знаєте. Спрацюєтеся.

— Дякую… Сьогодні ж зателефоную…

— Не треба. Просто завтра виходьте на роботу. Зарплатня… вас влаштує.

Ганна Іванівна знітилася, глянула на Макса збентежено.

— Ви… врятували нас, Максиме Володимировичу.

— Не кажіть дурниць. Ви професійна людина. Не пропали б. Але й мені такі не зайві, — говорив, сподівався — ніколи не перетнуться. Що йому робити у “Силі добра”? Власних справ вистачає.

— Дякую…

— До речі… — замовк, відвів погляд. — Можу попросити у вас про особисту послугу?

— Безумовно, — а в голосі тривога.

— Тільки без питань! Просто виконайте. Як ви це завжди робили.

— Добре…

Макс обережно дістав зі шкіряної сумки згорток. Поклав на стіл.

— Тут земля… З могили однієї людини. Хай Дора піде до храму. Зробить усе, що люди у таких випадках роблять… Щоб душа небіжчика не мучилася.

— Я можу сама піти… — сказала Ганна Іванівна.

— Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.

— Де саме?

— Дора… Дора взнає, — відповів упевнено.

За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.

— Місце запам'ятав? — запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.

Продан кивнув — ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.

Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду — Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою — білий стіл, біла “ауді”, Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…

У вікно — гарячий вітер. “Дідові за все дякувати, — подумав. — Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…”

Слушна думка потягла на літню спеку.

— До Володимирського, — наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.

Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів — під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п'ят, тримала в руках картонну табличку з трьома словами.

— Стій! — ухопив за кермо.

Продан на гальма.

— Шефе…

“Ауді” застигла посеред проїжджої частини. Макс вискочив — автівки у вереск: ідіот довбаний! До біса. Перебіг вулицю, перескочив чавунну огорожу, рвонув до тополі щосили, ніби щезне разом із дівчиною, табличкою, вінком! Зупинився за метр. Закляк. Руда обернулася до нього. “Не Люба!” — перелякалося серце, бо раптом зрозумів — усі ті свічки-сподівання марні. На власні очі побачити живу чи мертву, от тоді б заспокоївся. Опустив очі. “Тебе бачить Бог!” — прочитав на картонці.

— Ви… — мовив тоскно. — Чому тут?

— Тут хлопця мого вбили… Звірі.

— Їх не знайшли?

— Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…

Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним — мошка. “Годі”, — зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:

— Максе… Що з тобою?