Биті є. Книга 2: Макс

Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності — за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов'янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.

Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!

Усміхнувся і… закляк — до фабрики сунув Макаров.

Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуться-збуряться — вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість, тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, — воля є, дочекається.

Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до “Есфірі”, і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся — дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…

Закляк. І бігти геть — нелогічно. “Треба… вигадати щось. Треба…” — билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з “сігмівцями”… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. “Він божевільний! Божевільний…” — вразився Макс. За мить біля “Есфірі” з'явилася міліція, скрутила покидька і… все!

Так швидко? Спустошене невдоволення клацало пальцями — ще раз! На біс! Гей! Хто-небудь! Запишіть забаву на диск з уточненням “Для домашнього перегляду”.

— Дякую за притулок, — приязно усміхнувся слідчому. — Думаю, дарма я вас турбував…

— Ви забули перепустку, — хазяїн кабінету підвівся, простягнув Максові підписаний папірець, ввічливо кивнув. — На все добре.

До літака — п'ять годин. На душі — похмуре задоволення. Є! Хай не так красиво і пафосно, як мріялося, але ж сталося.

— До батьків, — наказав Продану, бо за кермом тепер тільки він. “Так… доцільніше, Максиме Володимировичу”.

Ще навесні жахливе зникнення і чудесне повернення сина підкосило пані Женю не на жарт. Волосся відросло… А в голові хлюпало, наче думки порозтікалися-поперемішувалися, безнадійно силкувалися повернути собі конкретну певну форму звичайних категоричних тверджень. Пані Женя не здавалася. Перука — то діло, а голові раду перевіреними методами давала. Мету собі поставила — сконцентруватися, не відволікатися на дрібниці. Женить Максимка — одразу полегшає.

Літо якось пережила, а восени навалилося. Тато тобі… Прощавай! І не прошепотів доньці останнього слова. Чоловік, бач, розкрився — рідна вона йому до усцячки. Та щирий… Навіть не смикнувся, коли в заповіті тільки залишки таткових статків виявилися, бо решту старий Перепечай перерозподілив задовго до смерті.

— Не хвилюйся, Женю, не збідніємо, — заспокоював, коли за заповітом їм дісталися портрет старого Перепечая і золотий Будда, щоб, значить, спокійно і філософськи сприймали будь-які вибрики долі.

Пані Жені — чого хвилюватися. Їй тато за півроку до смерті — акції кількох прибуткових підприємств, рахунки на Кіпрі, нерухомість в Іспанії. А от чоловікові — нуль.

— І без того маю, — говорив, а в голосі сумніви. — Один фонд щомісяця дає чимало… А до кінця року завдяки держзамовленню зміцнимо позиції…

Та під кінець листопада в держзамовлення влізло якесь падло, поруйнувало пасочки. І фонд несподіваним голосуванням засновників-членів спостережної ради перейшов під абсолютний контроль Сердюка. Максима Володимировича. Пані Жені б радіти б за сина, та в матері питання є. За заповітом Максимко отримав дідову рушницю “Auguste Francotte & Cie”, що під 100 тисяч зелених затягує. Ніби — дави гнид, онучок. А їм з Вовкою Будда…

— Максиме, що дідусь на тебе переписав? — питала.

— Дещо. Не треба про це зараз, мамо, — відрізав чемно. — Розберуся, сам розкажу.

А матері крайся. Перепечай за все життя жодного разу не повідав, якими багатствами володіє. Тепер Максим голову морочить. А їй одне пече! Чи зможуть синові допомогти, як раптом голим лишиться! Що там у нього? Апартаменти на Хрещатику залишив, до дідового будинку біля Флорівського переселився з хвойдою якоюсь, грошей у батьків не питає… Геть нічого не зрозуміло! Багатий тепер? Так сказав би! Онде Вовка не спить, крутиться, валокордин ковтає… Може, заспокоївся б, якби знав, що Максимко у безпеці.

І не чекала, що перед літаком син заскочить попрощатися. Саме продивлялися з Вовкою документи на майно, що Перепечай доньці лишив, бо виходило — тільки на те й жити їм, а чоловік краще за пані Женю кумекав, як доцільніше тим розпорядитися.

— Надовго у мандри? — Володимир Гнатович обійняв сина, зиркнув на нього напружено.

— Не знаю… По дідусеві коли сорок днів?