Биті є. Книга 2: Макс

Свєта Сергіївна непевним жестом втерла мокрі очі.

— Радіти! — а сльози градом. Задихнулася, усміхнулася крізь сльози: “Так треба, Свєто…”

Дорі не хотілося розплющувати очі. І що на неї дивитися, на білу, як таємнича смерть, стелю зі штучним сонцем у центрі пофарбованої галактики?.. Краще не бачити, насторожено прислухатися до невтримного тремтіння, що оселилося всередині, варто було Дорі вигукнути відчайдушно: “Ма-а-аксе!” темним вечором біля пішохідного мосту, і тепер розрослося, зміцнилося, вправно смикало за дзвони різних тональностей, ніби обирало, як саме сьогодні повинна тремтіти Дора: на низьких чи істерично високих?..

“Я не хвора, геть не хвора, — думала. — Нічого не болить. Голову не стискає. У боці не коле, серце не тьохкає. Тільки сил катма, наче всі пішли на те тремтіння. А йому ж теж треба з чогось черпатися… Коли вщухне, щоб ноги врешті тримали? І щоб не паморочилося, варто лише повести очима навкруги”.

Розплющувала очі, зосереджено поводила очима — до вікна, на двері. Ліжко починало розгойдуватися, штучне сонце смикалося на пофарбованій стелі. От біда. Ворушила пальцями на ногах — рухаються. Не раділа. Куди поспішати? Серце бухало — Данко. “Ні… — увірилася міцно. — Данка вже не побачу”. І не намагалася зрозуміти, чому раптом у душі визріла зла думка. Якщо з'явилася, значить, це чогось варте.

Щодня приходила добра Ганна Іванівна, довго сиділа поруч, розповідала про Славка і товстуху Боні, що вона так погладшала на моркві з капустою — певно, нову клітку купувати доведеться. Дора гладила вузькою долонькою руку Ганни Іванівни — моя ви дорогенька! А думки ридма: бідолашний старий пан… Так на неї сподівався, а вона тепер не те, щоб розмовляти, посміхнутися не наважується. Варто лишень про те подумати — клубок у горлі. І кому вона така… Оце б на ноги зіп'ястися, до мосту дійти і в річку.

Заплющувала очі — річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж ги-ги на видиху. “Файно”, — думала. Лежала на постелі, як на тихій воді — гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дориного плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода — наче збурилася.

Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв — Дора?..

Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру — до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп'ялася на ньому — тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.

Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався — Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.

— Доро… — прошепотів.

Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.

— Додому підемо.

По подвір'ю — вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець — по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору — тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.

— Я знав… — бурмотів невтримно-радісно. — Рік тому все з ковдри недарма починалося…

І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного двору не виникла захекана, обурена Міла. Заступила шлях, руки в боки.

— Повертай! — крикнула. — Біля порогу… “швидка”… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!

Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени — не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає — терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких — тільки гола правда життя.

В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду “Есфірі”, яка звідси — як на долоні, та почувався саме так — єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом “Сігма” на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися — розчавив покидька.

Зиркнув на хазяїна кабінету — слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. “Продан — не Ганна Іванівна. Продай може все! — подумав задоволено. — Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…”