Биті є. Книга 2: Макс

— Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив для мене. Тому я й хотів… Саме сьогодні сказати тобі… Завтра… похорон. Треба їхати. Ходімо! Вдома… Вдома руки помиємо… — схопив Скачко за руку. — Зараз не одружимося — траур. Але ми почекаємо разом… Разом. До кінця листопада проконтролюю одну справу… Сьогодні яке?

— Шосте листопада…

— Шосте… Вже скоро! А потім — куди забажаєш. На острови. В Штати… Тільки вдвох.

— Зачекай!

— Ти… ніколи не пошкодуєш!

— А ти?

— Я?! — завмер, глянув дівчині в очі. — Ніколи, — вимовив твердо.

Ганна Іванівна поклялася собі — ніколи не розмовлятиме зі Світланою Дібровою. Нащо час гаяти? І так зрозуміло: не потрібна редакторці Дора біля Данка. Відрубала дзвінки із завзятістю самурая: ох, і настирна ти, Свєто! Та проти ночі шостого листопада сама набрала Діброву.

— Свєто, це Ганна… — мовила тоскно. — Часом не знаєш, де наші?..

День розпочався без тривожних ознак. Зранку Ганна Іванівна мотнулася до офісу на Михайлівській, де на неї чекала тека з документами для Макса. Поверталася до Майдану, на розі з Костьольною зупинилася. “Йди! Йди, не бійся! — підстьобувала себе. — Макс казав, справжня відьма, та Єва-Марія… Усе бачить. Може, й про донечку мою бідолашну щось скаже…” А страх коліна гне: краще не знати, ніж геть надію втратити.

Волю в кулак — повернула на Костьольну. Тицьнула сотню жіночці в чорному: домовтеся, аби без черги, бо з роботи відпросилася. Мало? Ще дам! Ступила в задушливу кімнату — сльози градом. Котяться, хоч умри.

— Жива… — почула голос масивної жінки у пір'ї.

— Хто?! — прошепотіла безпорадно. Опустилася на стілець навпроти крісла, в якому важко дихала Єва-Марія.

— Доня твоя.

— Правда?! — обличчя долонями затулила — тільки плечі тремтять. Хай Бог милує! Скільки ж іще чекати?!

— Повернеться…

— Правда?!

Єва-Марія усміхнулася сумно, від крісла відірвалася, до Ганни Іванівни руку простягнула, провела по волоссю.

— Витримаєш… Що тобі серце? Волю плекай… Згодиться…

— Правда?.. А коли… Коли повернеться?

— Не брехатиму… Не бачу. Йди… Вулицею пройдися. Заспокойся…

Ганна Іванівна підвелася непевно: дякувати б, а ворожка жене поглядом.

— Спитати хотіла ще… Дівчина у мене живе. Глухоніма. Мати у неї поїхала до Португалії і зникла. Все рветься шукати… А я подумала… Там… не видно… Чи жива?

Єва-Марія головою хитнула: “Ні…”

Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.

— Правда?..

— Дівчині не кажи, — мовила ворожка. — Однаково не повірить.

Хай Бог милує! Ішла — на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася — за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.

Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай — бідолашна ти пташечко…

До мобільного.

— Міло! Як там Дора моя?

— Все! Вночі помер пацієнт, хай йому земля пухом, — сказала Міла. — Я Дорі у своєму кабінеті постелила. Відіспиться і відпущу. Надвечір буде.

Ганна Іванівна подякувала давній колежанці за турботу, вимкнула зв'язок — а на душі кішки. Коли вдень зателефонував Макс, холодно наказав дочекатися, присіла біля столу на кухні…

— Ясно… — прошепотіла. Ще більше на ті плечі навалилося.

Додому дісталася, перш за все гроші перерахувала. Негусто.

Добре, що відкладала кожну копійку. І як далі? Завтра ж бігом нову роботу шукати. Яке завтра? До комп'ютера — сайти з вакансіями гортати. Занурилася, про час забула. До вікна — ніч. Дощ сипле, вітер дерева гне. А де Дора?

Знову Мілі — стук!

— Давно пішла, — здивувалася старша медсестра. Згадала. — Питала, як до пішохідного мосту дістатися…

— Навіщо?

— Хтозна…

До десятої вечора Ганна Іванівна тільки те й робила, що набирала і набирала Дорин номер. Ані гу-гу. О десятій плюнула на обіцянки і зателефонувала Світлані Діброві.

— Данко у лікарні… Я біля нього… — голос Свєти тремтів. — Де Дора — не знаю…

— Данка запитай, — Ганни Іванівни серце — бух долу. — Прошу…

— Не можу його турбувати. Дуже слабкий… Та й не знає. Сам її шукав, з ніг збився.

— Що з ним?

— Біля пішохідного мосту дерево впало. Просто на нього.

— Господи! Тобі… допомога потрібна? Під'їхати?

— Ні… Не треба… — замовкла. — А Дора де була? Чому Данко її майже два тижні відшукати не міг? Ти чому… на дзвінки не відповідала?!

— Вибач, Свєто.

— Дістали ви вже… Все через Дору твою! Краще б ніколи… — відрубала зв'язок.

Ганна Іванівна схлипнула. Втерла сльозу — не час! По лікарнях не побігла. Набрала номер загальноміської довідки “швидкої допомоги”.

— Дівчата… Колега телефонує. Допоможіть, — голос тремтів. — Подивіться… Дівчина глухоніма. Дев'ятнадцять років. Дора Саламан. При ній паспорт мав бути… Вашим сьогодні така не трапилася?..

— Сімнадцята міська лікарня, — телеграфно відповіла чергова довідкової.

— Що з нею?

— Точно не поінформували. До політравми відвезли.

Ох, знала Ганна Іванівна ту політравму: всі коридори ліжками заставлені. Тремтіла у таксі — швидше! Лабораторний провулок! Мілу знову — смик!

— Ще не знаю, що сталося. Їду… Та не хочу її там залишати.