Биті є. Книга 2: Макс

— Машину надішлю. Як стан дозволить, перевеземо до нас, — заспокоїла колежанка.

— Міло… Мені… платити нема чим. Звільнили. Сьогодні…

— Ганно, ти здуріла? — відповіла Міла. — Вези!

За два тижні після пригоди біля пішохідного мосту Данка відпустили з лікарні. Лівий бік від ключиці до ребер у гіпсі, а по цимбалах. До Дори… Мати слідом учепилася, не відірвати. Тліла біля сина увесь цей час — тільки й розуміла: добре, що хребет неушкоджений і голові лише невеликий струс мозку від тієї осики дістався. А зламані ключиця, плече, ребра зростуться. Не старий-немічний — одужає. Добре, що буря того вечора Данка тільки на ліжко вклала, бо двох — таки в землю. Свєта Сергіївна за статистикою завжди стежила.

Як зміг вустами ворушити, спершу: де Дора?!

— Дізнаюся, — скіпка в серце.

Ганну розшукала — а та теж біля лікарняного ліжка.

— Дора у лікарні… — повідомила Діброві. А більшого говорити не схотіла.

— Одужаєш, провідаємо Дору… — обіцяла синові Свєта, і коли врешті Данко ходив — не хитався, не змогла відпустити самого. Хоч у коридорі зачекає. Ніби випусти з поля зору й на мить — зникне.

У гостьовій кімнаті приватної клініки чекали з годину, знервувалися: чому ніяк до Дори не пускають?! Натомість — ціла делегація. Ганна Іванівна, Міла, сивий дідок інтелігентного калібру в білосніжному халаті.

— Борис Вікторович, — відрекомендувала дідка Ганна. — Невропатолог, професор… Дору веде…

— Можна спочатку до Дори? — розхвилювався Данко.

Ганна Іванівна всадовила всіх. Така історія… Є про що поговорити… Дідок завів про особливості нервової системи глухонімих. Ганна згадала, як Дорі вистачило лише побачити Данка, аби втратити свідомість. Міла розповіла, що старий пан, якого майже два тижні доглядала Дора, навчив її розмовляти.

— Я би нізащо не повірив, якби сам не чув з-за дверей… — закивав професор.

— Ми всі чули, бо Дора голосно… старалася, — сказала Міла. — Таке диво. Усі сподівалися…

— Той пан… не зумів? — прошепотів вражений Данко.

— Зумів, але… — професор розвів руками із прикрістю. — Боюся, тепер Дора ніколи не розмовлятиме.

— Чому? — Свєта Сергіївна пополотніла. Говорила, голосу свого не чула.

— Ми… розпитали Дору. Про все, що з нею сталося шостого листопада увечері, — сказала Ганна Іванівна. Глянула на Данка. — До тебе поспішала… Неподалік від мосту Максим Сердюк був. Ох, не розумію, якого він там терся! Дора написала: “Побачила, щодо нього смерть чорними гілками тягнеться. Дуже страшно. Перелякалася. Закричала. Щоб рятувався…” І втратила свідомість, — замовкла, насупилася. — Перехожі знайшли… На набережній.

Свєта Сергіївна завовтузилася, ніби тієї ж миті мала виправдатися.

— Данко… На протилежному боці набережної лежав. Під осикою, яку буря повалила…

Данко усміхнувся ніяково.

— Не второпаю… Навіщо ви нам усе це розповідаєте?..

Професор глянув на хлопця прискіпливо.

— Дора пережила надзвичайний стрес. Шанс втрачено. Тепер слово для неї беззаперечно асоціюється зі смертельною небезпекою.

Ганна Іванівна підвелася. На Свєту і Данка уважно.

— Ми тут до чого… Дора погано одужує. І вже ніколи не розмовлятиме, якщо хтось до цього і сподівався… Ні, якщо знову станеться диво… Але я в це не вірю… Якщо просто хочете зайти, типу, “Як ся маєш?!” — то… не треба. Краще повертайтеся додому. Обмізкуйте, зважте: чи варто взагалі… Бо це… Це ще не все, — замовкла, гірка зморшка між бровами. — Про Португалію ми тут усі знаємо. Так, судячи з усього, Дориної матері нема серед живих. І сказати їй про це не маємо права, бо це тільки поглибить стрес, а вона й без того геть слабка. Отака проблема. І до батька повернутися не може — там нова сім'я. Тому ще одна зрада… її просто вб'є…

— Годі! — Данко почервонів.

— Ні, слухай! Бо і це ще не все! Щоб знав… — рубала операційна медсестра з двадцятирічним стажем. — У глухонімих зазвичай діти теж… глухонімі.

Свєта Сергіївна підхопилася мимоволі, імпульсивно. Зуби цокотять:

— Так… Не можна ілюзіями підмінювати дійсність… То надзвичайно жорстоко… Ми з Данком, дійсно, повинні подумати…

— Свєто… — Данко зітхнув із прикрістю. Здоровою рукою скинув куртку, що висіла на плечах. — Дора в якій палаті?

Жінки заклякли. Професор допитливо глянув на Ганну Іванівну: мовляв, вам вирішувати.

— У сьомій… — прошепотіла.

Міла з професором заметушилися: покажуть, куди йти. У гостьовій кімнаті лишилися тільки Свєта і Ганна. Мовчали — які слова? Ганна Іванівна дістала з кишені Дорин смартфон, клацала, ніби більше робити нічого.

— Смартфон… — сказала Свєта Сергіївна.

— Глючить… — відказала Ганна Іванівна. — Я Дорі давно казала — полагодити треба…

— І раніше глючив… Якби справний… Може б, того й не сталося…

— Хтозна… — Ганна Іванівна натиснула якусь кнопку. На екрані смартфону — усміхнений Данко.

— Можна? — попросила Свєта Сергіївна. Гортала знімки у смартфоні — Данко, Ганна, мале хлоп'я, фонтан у Маріїнському, чорношкіра дівчина з морозивом роздивляється Хмельницького біля Софії, старенька бабуся куняє на лавці з голубом на плечі…

— Вона фотографувала?

— Як бачиш…

— У неї є смак. І око.

Ганна Іванівна кивнула сумно.

— Що робити, Свєто?..