Биті є. Книга 2: Макс

Макс змерз, та не те муляло. Патлатий хлопець вів себе геть не так, як мав би. Постояв під дощем і вітром, раптом зірвався, пішов з мосту. “Неправильний хід! Неправильний! — психонув Макс. — А Дора прийде…” Пішов під дерева, аби геть не змокнути, вітер повіки стуляв — мружився, від мосту їх не відводив.

Данко теж змерз до дідька. Під вечір смартфтон відгукнувся Дориною CMC-кою. “Буду”, — написала, і скільки потім Данко не намагався зв'язатися з дівчиною — тихо. Тупцював під негодою. Роззирався і раптом біля колони Магдебурзького права побачив білу “ауді”. Насупився: Сердюк?! Кинув таке двозначне… Про виснажену Дору… Наче у полоні тримав, відпустив врешті. Він тут якого? Спочатку вирішив — не зважатиму. Та час спливав, Сердюк не рухався. Наче мав пересвідчитися, що Дора і Данко перетнуться.

— Тобі що до того?! — вдивлявся у темряву. Автівка білою плямою. Сердюка не видно, злився з мороком.

Данко задумався на мить, посунув з мосту. А чого мучитися? Підійде до Дориного колишнього роботодавця, запитає… Може, знає, чому Дори й досі немає. Чому її смартфон мовчить. Де увесь цей час була. Зійшов сходами на асфальтовану дорогу, що вела до білої плями у темряві, зробив крок-другий — дощ стіною, вітер з ніг збиває. “Схилом піду, — вирішив. — Поміж дерев вітер менший. І дощ не так лупить”.

Дора не бачила Данка. Завмерла на набережній навпроти Макса. Поміж ними автівки фарами. Вітер за плечі в гопака. Учепилася в металевий відбійник — в очах темно. Шию витягнула: і чого Макс там стовбичить?.. Онде буря дерева за голе гілля тягає, як зла мати нерозумну дитину за патли. Страшно.

Тільки подумала, вітер ті дерева до землі. Стара осика смикнулася, і Дора так ясно побачила — смерть! Ще мить — і смерть ухопить Макса. Не кістлявими дужими руками — чорними гілками. Привалить до землі грубим стовбуром, роздушить…

— Ма-а-аксе! Ма-а-аксе! — закричала раптом так відчайдушно і моторошно — світ завмер.

Макс озирнувся здивовано. Під деревом на схилі завмер приголомшений Данко. “Дора?.. Розмовляє?..” — вразилися обидва.

— Ма-а-аксе! Дерево! Дерево впаде! Тікай! — закричала з усіх сердечних сил. У голові щось лопнуло. Притулилася до відбійника і впала на землю.

Данко задихнувся: Дора?! Побіг до Макса, ніби той — каліка безногий, ніби й кроку не ступить. Мокра земля чавкала, послизнувся, покотився схилом долу, чіплявся за гілки, підхопився: Дора! Макс мов здурів. Стояв під тією осикою пнем. Очей з Дори не зводив. Чи з Дніпра — ворожив своє під негодою.

Данко зиркнув на дерево — осика гойдалася, як дурна дівка на гойдалці. Рвонув до Макса, відштовхнув подалі від дерева.

— Справді… — задихався, хрипів. — Небезпечно! Ви… їдьте…

Стояв на вітрі — геть нічого не страшно. Дивився, як Макс зіщулився приголомшено, ніби щойно повернувся в реальність з інших вимірів. Відмахнувся від Данка: ти ще… Пішов до автівки. Осика рипнула судомно — стовбур хрясь! — і привалила Данка.

Максу здалося — не деревина зламалася, хребет Максів вщент. Озирнувся метушливо — посеред шляху валялася осика. Під нею нерухомий патлатий. Відсахнувся. Зиркнув на протилежний бік, на набережну. Голос Дорин у вухах дзвенить: “Тікай…” Смикнувся, побіг до автівки. Ускочив у салон — мокрий, злий, важке серце долу тягне… Завів двигун, щелепи ходором: куди вони стрибнули тільки-но, ті навіжені?! Патлатий хлоп і брехлива Дора! Розмовляє! А божилася — не можу! Кинув дикуватий погляд на Дніпро: ти, Любо, ворожиш? Ніяк не заспокоїшся?! Затремтів: не зламається, як та осика, встоїть!

Врубав фари, на швидкість… Геть!

Автівка вилетіла на Поштову. Попрямувала в центр. Європейська, Майдан…

— Куди?.. — істерика проривалася глухим шепотом. До біса невтримно хотілося вимити руки. До білого. Його колір… Білий стіл… Біла тачка. Чисті наміри й ниці люди, що їм одне в голові — мазати і мазати Дюка багном. А не вийде!

— Стіл новий треба. Білий…

Згадав червоні плями на білій стільниці, повернув на Пушкінську, бо посеред бруду і скотства раптом побачив чисте й незаплямоване. І куди ж йому, як не до чистого?!

— Я… ніколи не брешу! Ніколи! Я можу не відповісти! Промовчати! Або відкласти розмову, якщо відсутність певного обсягу інформації не дозволяє сформулювати відповідь. — Розбурханий, мокрий, невтримний стояв навпроти Юлі Скачко у відкритих дверях її квартири, захлинався, не зупинити. — Я можу помилятися, але не брехати! І тепер… Тільки правда! Ти… можеш ображатися, гніватися, затаїти злість чи все життя дихати шаленою люттю, та я ніколи не погоджуся з тим, що тільки я винуватий у тому… Що сталося поміж нами. Ти… Ти винувата! Але я… прийшов не для того, аби дорікати, бо ти… Ти — єдина… чиста. Єдина, що не збрехала… Не продалася, не пожалілася… І для мене це вагоміше за будь-які сумнівні зізнання… у коханні. Пропоную тобі руку і серце, Скачко! Вибач… Звик… — обірвав себе, видихнув. — Руку і серце, Юлю…

Скачко зачудовано всміхнулася — казка! — знизала плечима…

— Проходь…