Биті є. Книга 2: Макс

Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!

Почув позаду кроки, озирнувся різко.

— Максиме Володимировичу, — перед ним стояв Продан. — Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.

— Мені не потрібна охорона!

— Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…

— Про що?!

— Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з'явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…

— Добре. Ви… тільки охороняєте?

— Будь-який наказ.

— Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?

— Бачив.

— Знайдіть!

— Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.

Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.

— Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?

— Вийдіть, — прошепотів люто.

Продан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.

Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…

Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук — чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.

— Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, — холодно наказав у трубку.

Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?

До дверей.

Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу — дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда — порожньо, батьки поїхали лахи й скорботу на похорон збирати — запитав у Продана:

— Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?

— Три тисячі гривень. Казав: “На цукерки. Їй не гроші, інше потрібне”.

— Що? — напружився.

— Не знаю, — зізнався Продан. — Як треба — завтра ж дізнаюся.

— Завтра дідуся… ховатимемо, — процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.

Схаменувся.

— До діда хочу, — прошепотів.

Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…

— Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, — здогадався вчасно.

— Цей будинок увесь мій, — уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом — паршивий економ-клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні — хай речі збере.

Згадав про секретарку, кров до скронь.

— На Хрещатик! — наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: “А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!”

“Ауді” дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло-червоного штагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці — намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна, оцей патлатий…

Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:

— Не ходи за мною.

Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…

— Пане Сердюк… Розумію… Прийміть мої співчуття… Якщо можна, тільки адресу Ганни Іванівни… — почув голос Данка. Який вольовий хлоп!

— Дора… спить! — сказав раптом.

Данко відсахнувся. Завмер, почервонів до скронь. Насупився. Зиркнув вовченям.

— Дарма Дора так уже… віддавалася беззастережно… — процідив Макс, кадуцей вів. — Ви… де зазвичай зустрічаєтеся?

— У Маріїнському… — Данко глухо.

Макс розсміявся недобре.

— А їх… їх на пішохідний міст тягне! Кожна люба… туди. А тобі потім… Хіба за ними встигнути?! І… чи варто?! — пішов геть. І не озирнувся. Буде забава! Уява бісилася: Дора летить з мосту, розгублений Данко метушиться. А не стрибне! Не стрибне…

Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну — стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.

— А-а-а… То ви прозорлива! — мовив холодно. — Навіть шкода з вами розлучатися.

— Гроші… за листопад заплатите? — запитала спокійно.

— А як думаєте?

— На все добре, — пішла до дверей.

Макс скривився гидливо — хоч би вибачення попросила, паскуда!

— Чому?! — прошепотів услід.