Биті є. Книга 2: Макс

Діброва дала собі ляпаса подумки: ідіотка! І хто за язика тягнув!

— А… хіба Дора тобі не розповідала? — тонула в болоті, а куди подітися, сама в нього полізла, назад ніяк — давай уже, все викладай. Закурила, за хвилину все — і про Португалію, і про добру секретарку, що пригріла Дору. — Не хвилюйся… Зараз Ганні зателефоную, все дізнаємося, — уже набирала номер.

— Зачекай, Свєто Сергіївно, — сказав Данко. — Звідки ти все про Дору знаєш?

— З Ганною… знайома, — опустила трубку.

— А я… Чому мені не розповіла?!

— Не знаю. Ти не питав. А я втручатися не хотіла, — розхвилювалася. — Ти взагалі відрізав мене від цієї… теми. Так і не запросив дівчину до нас. А я хотіла… з нею познайомитися.

— Мріяв… навчити її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… — прошепотів спустошено.

— Навчив? — не втрималася.

“Ні”, — хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Данком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти — не проблема. Чи варто?..

— Я таки зателефоную Ганні, — видушила.

— Не треба, мамо, — сказав Данко. — Сам знайду…

Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі — зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом “ANGEL” на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки — одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.

— Давай… Пішов звідси, — не витримав врешті. — Тут не можна стовбичити.

— Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?

— Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, — насупився охоронець. — Пішов звідси!

Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию — з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. “Завтра прийду, — вирішив. — Може, адекватніший angel чергуватиме”.

Не справдилося: дні геть, охоронці — птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: “справа є”, “скоро побачимося”, та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. “Дора… все одно не напише”, — промайнуло на п'ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. “А раптом уже ніколи не побачу?” — вразився. Роззирнувся — наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними “ангелами”. “Може, їм грошей запропонувати?” — врешті слушна думка. Реальність усміхнулася — дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик “ауді”, скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.

Данко задихнувся і рвонув до автівки.

— Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! — спотикався. — Одну хвилину! Зачекайте!

Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.

— Пане Сердюк! — тріпотів. — Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…

— Навіщо? — Максу раптом сподобалася ситуація — правильно змодельована! Він убезпечений, до нього з благаннями. Можна… Тільки без рук!

— У неї Дора живе… Ви Дору пам'ятаєте? Мені Дору треба знайти!

…Хто конструює ті оманливо-приємні ситуації?! Чому руйнуються словом?! І доки… залишки інформації, що вони раніше ховалися від Дюка, виринатимуть з минулого, аби тільки підтверджувати інтуїтивну правоту його віднедавна безжальних категоричних вчинків?!

— Пане Сердюк! — схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.

Тієї ж миті — відчайдушний жіночий крик.

— Максимку!

Макс визирає з салону новенької “ауді” — щойно придбав. “Мазераті” — до біса! Надто багато спогадів. Біла “ауді” — нормально.

— Мамо?

Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм “лексусом”. Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає — ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автівки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.

— Дідусь помер!

Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.