Биті є. Книга 2: Макс

Нічник блимнув і згас. Старий Перепечай помер, так і не усвідомивши, що останньою справою його довгого, складного, ризикованого, жорсткого, багатого, паскудного життя стала добра справа. І гарно, бо якби усвідомив, як багато дав Дорі, та про зиск для себе подумав — уже складніше було б із Господом домовлятися, хоч “товаришем” його зви, хоч “паном”.

Несподівана звістка про смерть старого Перепечая зібрала у гостьовій кімнаті приватної клініки всіх Сердюків. Приголомшені, збиті з пантелику й досі віри не йняли: як? Він же вічний… Ще тиждень тому гримав на всіх у телефонну слухавку, накази віддавав. Тонули в образливих прикрощах — чому навіть не натякнув на свою хворобу?! Вони б… Пані Женя втирала сльозу волоссям перуки. Володимир Гнатович уміло глушив тріумфальні звуки фанфар, що лунали у вухах. Макс супився, намагався розгадати останню таємницю діда.

Перед Сердюками товклися двоє. Август Закс і начальник Перепечаєвої охорони Продан. Знали? Так! Чому мовчали? Хазяїн заборонив казати. Чому?

— Жалів вас, — дипломатично зітхнув Закс.

— Так, — підтвердив Продан. — Не хотів бачити вашого смутку.

— А власної голови у вас немає?! — засичала пані Женя. — Тато сам помирав… У чужих стінах… Та як мені тепер із цим жити?!

— Не сам, — зізнався Продан. — При ньому дівчина до останньої хвилини була. Пан Перепечай сам її для себе вибрав. Казав… — Продан замовк, знітився. — Ну… Мовляв, чпокатиму з ранку до ночі. І щоб ніхто не заважав…

— Феноменально! — не втримався Володимир Гнатович.

— Пан Перепечай вкладав у слово “чпокати” надто багато змістів, — похмуро відказав Август. — Декого і після відходу… ще чпокне. І не раз. Тож я би не став принижувати гідність нашого… небіжчика примітивними вульгарними домислами.

— Замовкніть! — вибухнув Макс. — Годі… Давайте хоч поховаємо з гідністю…

— Беру увесь клопіт на себе, — випнув груди Володимир Гнатович.

Август зиркнув на нього недобре, намірився було відповісти Сердюкові, та до гостьової кімнати зазирнула Міла.

— Можете пройти… До нього… — повідомила стримано.

Сердюки, Закс і Продан сунули до напівпідвального приміщення, де розташовувався морг клініки. Макс підозріло роззирався, наче все це було жорстоким жартом міцного, як горіх, діда. На порозі смерті нікого з рідні бачити не побажав. І підійти до нього, вже мертвого, дозволив тільки тоді, коли похоронні візажисти зробили йому таке лице, як на фотографії, що із собою до лікарні приніс.

Ошелешений Макс з жахом дивився на професійно накладений м'який теплий рум'янець на щоках діда. Тато зітхав показово-сумно, мама щиро плакала, Закс бубонів:

— Щодо похорону… Пан Перепечай теж залишив розпорядження. І оплатив їх заздалегідь.

Макс приголомшено зиркнув на Августа: Перепечай аж нічого не бажав брати від родичів. Перевів погляд на діда — і тільки тепер помітив: у куточках його вуст застигла задерикувата, іронічна посмішка.

— І як… тато захотів… У землю чи… по вітру попелом? — почув голос мами.

— Наказав поховати його у селі Візирка. Це в Одеській області, — оголосив Август Альфредович.

— Чому там? Туди запрошеним… на похорон півдня добиратися! — обурився Володимир Гнатович.

— Звідти мама родом, — невиразно нагадала чоловікові пані Женя. — І похована там.

— Так. Пан Перепечай наказав поховати його поряд з дружиною. Спеціальний транспорт з холодильною камерою прибуде під вечір, — продовжував Август. — Завтра опівдні…

— Опівдні?! — Володимир Гнатович ніяк не міг змиритися з останньою незручною примхою тестя. — І як ми встигнемо?!

— Заткнися! — плюнула пані Женя.

— Завтра опівдні похорон. Щодо поминок… Небіжчик заборонив збирати людей на поминки, — закінчив Август знайомити рідних з наказами Перепечая.

— І як ми пояснимо це людям? Люди не зрозуміють! — Володимир Гнатович нервово ходив уздовж довгого металевого стола, на якому розлігся собі ненависний мертвий тесть. Сердито косував на дружину. — Женю! Хіба я не маю рації?

— Маєш… Не зрозуміють, — пані Женя втерла сльозу, насупилася. — Думаю… Тато на нас не образиться. Якщо ми вшануємо його пам'ять… У Візирці… І тут, у Києві… Завтра… увечері…

— Краще післязавтра, — порадив Володимир Гнатович. Додав начальницьким тоном: — Макс ресторан замовить.

Макс почервонів до скронь, ледь втримав нудоту — кожне нове слово, що виникало у цьому апріорі німому просторі, ніби ялозило багнюкою по щойно вимитій чистій шкірі.

Нахилився до діда, мовчки поцілував у холодний лоб теплого персикового відтінку, посунув геть.

— Куди?! — вигукнув батько. Макс не озвався.

Начальник Перепечаєвої охорони ввічливо кашлянув, мовляв, перепрошую, пішов навздогін.

— Куди?! — Володимир Гнатович обурився ще більше.

— Наказ… Пан Перепечай висловив побажання, щоб я гарантував безпеку… Максима Володимировича. Маю бути поряд, — побіг геть.

— Женю, ти чула?! Тепер у підпорядкуванні нашого Максима ціла армія головорізів! — нервово вколов Сердюк дружину.

— Коли ж ти вже усохнеш, — утомлено відповіла пані Женя.