Биті є. Книга 2: Макс

Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною — воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають — помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: “Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя — все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути”.

Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.

— Телефон дай…

— Даю… — відповідала вголос.

— Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, — бурчав сердито.

Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…

Почула б твердий голос старого Перепечая — от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові — бац!

— Дора тут… Тут! — хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.

— Ох, ти Сонька…

— Не сонько… Не спатиму…

— Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! — слабко усміхався старий пан.

— Ні! Я… тут! Табурет поставлю! — і сама не помічала, як язик ворушиться. — Сяду. Руку покладу. На ліжко.

— За руку можна щипати?

— Можна…

— Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, — усміхався ширше.

Розмову обривали лікарі — укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м'язами, стерти її.

— Доро, він уночі хоч трохи спить? — Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала — то “снікерс” у кишеню вкине, то бутерброд змусить з'їсти.

“Спить”, — мовчки кивала Дора. Опускала очі долу — така стидоба оце добрій Мілі брехати.

Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.

— От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з'їм! Я люблю таких… чорнооких…

Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого пана за мить виводити її з рівноваги. Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам'ятати. Та зів'ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.

— Не можна… Так не можна… до людей, — вигукувала цілком зрозуміло. — Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!

— Ти… помреш! — ляпнула раз у відчаї.

— Усе за планом… — прошепотів старий пан. — Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.

— Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! — слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. — Ти… не помреш… Я — погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?

— Заспівай… — відказав так слабко, що Дора перелякалася. — Мама колись співала… Горіла сосна, палала…

А в Дори ж мама — ту саму…

— …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дівка стояла. Русяву косу чесала, — виводила не панові, далекій мамі Марічці. — …Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…

Замовкла. Ох, пан має рацію, — квочка! Закинуло, дзьобом б'є — зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.

— Мама моя… загубилася… — сказала старому панові. — А я тут… Квочка…

Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько — а хай хоч за жопку!

— Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, — мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. — Горіла сосна, палала…

Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.

— Усе, — прошепотів. — Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.

— Я тепер… готова? — запитала, серце в п'яти.

— Балабониш, як холєра.

— Тепер… ти помреш?

— Інших планів… не маю, — прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.

У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.

— Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, — повідомила. — Нині сказав — Дора вже не потрібна, — обійняла санітарку. — Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.

Дора хотіла було вигукнути: “А пан? Він же ще не помер!” А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: “А старий пан?”

— Без свідомості… День-два…

— Із паном буду, — пояснила жестами.

Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла — “Горіла сосна, палала…” Наче поки співає — нема смерті ходу.

За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно — фініш! Повів очима — де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі — м'яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.

“Хоч за жопку вщипни”, — й собі усміхнувся Перепечай подумки.