Биті є. Книга 2: Макс

— Діду… Давай спочатку зі справами, а потім…

— Ти ще мені не наказував! — гримає старий. — Женися! Оце твоя справа зараз. Бо почнеш дівок чпокати прямо на столі в кабінеті! — замовкає, усміхається хтиво. — Як я свого часу…

Тягнеться до пляшки лікеру на столі, та пляшка надто далеко. Молодому, здоровому — легка справа, а немічному… Макс не помічає, як дід обурено супиться. Підхоплює пляшку, наливає лікер у чарку. Подає дідові.

— Сонька… — недобре хмикає Перепечай, ковтає лікер. — Комсомолка! Давно було… На столі прямо чпокнув… Сто років не згадував, а оце у лікарні… санітарка… Одне лице з Сонькою. Очі — як ліхтарі. Красива, зараза. Наче хто спеціально підсунув!

Огида перекриває горло Дюка — білий стіл, червоні плямки, русяве волосся Скачко. “Не очікувала, що ти тварина…”

— Сподіваюся, ти її не…

— Ні… Вона мені для іншого потрібна, — бурмотить Перепечай.

Зірка сяяла. Несподіваний хід старого Перепечая — бери все! — не приспав мрій. Дайте час! Дюк нагадає про себе. Прекрасна людина більше, ніж професія, — місія! “Дідо має рацію… — керувала тверда воля. — Женитися зопалу — маячня, звичайно, а от подругу хочу. Красиву і розумну. Гідну. Нані? Нані! Її ворожка побачила”.

Виструнчив дівчат. Люба, Дора, дурненька Олюня, гордячка Скачко… Аж почервонів від прикрощів. Із жодною не склалося! Нані не треба про те знати. Нані — особлива. Їй поміж інших не тертися. Нані має право мріяти… про Дюка, не про якийсь непотріб.

Не завівся. Вирішив зосереджено завершити справи дня, та білий стіл муляв око. Навіщо купив білий стіл?! Повернув крісло до вікна, очі у Дніпро, що за вікном.

— Хай стіл звільнять від паперів і винесуть зараз же, — наказав секретарці через плече.

Навіть не озирнувся, коли до кабінету увійшли двоє працівників фонду, заходилися виконувати шефову забаганку. Дивився у річку… Білі крокуси замовити? Заїхати до Наниного бюро. Сама запрошувала. Контакт є. Час викликати у дівчини банальну довіру.

Підхопився з крісла — нормально! Усміхнувся блідому Заксу, що зайшов до шефового кабінету, ошелешено зиркав на стоси паперів — акуратно лежали на підлозі.

— Переходимо на японський стиль? — запитав старий мляво. — Підлога, каліграфія, філософський спокій?

— У вас кислий вигляд, Августе Альфредовичу, — усміхнувся задерикувато. Що не кажи, а настрій підвищується, коли жінка оселяється в голові.

— Все думаю, чим для нашого… поглинання обернеться палке кохання Макарова і Нані Новаковської… — забурмотів Август. — Підтримкою… Чи перепоною… Невідомо, як Ярослав Михайлович відреагує. Аби не зіпсував усе…

Зірка згасла. Ніч. Кров у скроні. Серце не прокинулося, факти цеглинами: клятий виродок забрав спочатку Любу! Тепер вихопив з-під рук і Нані! Макс майже не знав білявого спритника. Та він, певно, народився тільки задля того, аби псувати Дюку життя!

— Не збирайте плітки, Заксе, — мовив глухо. — То заважає справі.

— Які плітки? Уже й переїхала до нього, — відповів Август роздратовано. — А як Новаковський візьметься захищати коханця своєї доньки? Ми… не дуже до того готові.

— Так підготуйтеся! — гаркнув, скло у вікнах затремтіло. — Хай цей Макаров скінчиться… разом з цією осінню! Назавжди!

Осінь ніби чула: поспішала притишувати червоно-жовте до сірого, готувалася зиму зустрічати. Затятого атеїста Перепечая від нестерпного болю відволікав тільки один приголомшливий факт — із Богом став розмовляти. Запросто, як зі старим знайомцем, якому можна довірити найпотаємніше. Сил аналізувати дивні зміни не вистачало, мовляв, чого це я раптом базікаю з тим, у кого ніколи не вірив. Вів собі бесіду — сказати є що — без сподівань на едем і прощення.

Півроку тому, видушивши із лікарів страшну правду про причини настійливого болю в хребті, зрозумів: час збиратися. І, як з будь-якою іншою справою, які Перепечай завжди доводив до логічного завершення, і тут собі не зрадив — вибудував план відступу. Доки сил вистачало, потайки від близьких мордував себе життєвідновлювальними процедурами вдома. І тільки коли почувався краще, дозволяв доньці та онуку навідуватися. А як домашня “швидка допомога” вже не рятувала, піддався умовлянням лікарів лягти у стаціонар, де можливостей підтримати згасаюче тіло набагато більше. Роти медикам грішми міцно позакривав.

— Не дай вам Боже хоч словом обмовитися доньці чи онуку, чому я тут насправді! Знищу, як тих сявок! — слів не добирав. — Відпочиваю я тут. Від справ. Вітаміни мені колете… Завдання зрозуміле?!

План відступу діяв. Тиждень відлежався, відчайдушними стараннями лікарів трохи набрався сил і додому. Вдавати із себе вічного, рухати важелями, аби встигнути без метушні все на потрібні полички порозкладати.

У долі інші плани — у жовтні знову закинула старого до приватної клініки. Міркував: з тиждень відлежуся, наковтаюся хімії, повернуся додому та ще хоч трохи всім хвости понакручую. Зайшов до просторої комфортної палати…

— Е, дядьку… — зізнався сам собі. — Здається… звідси тебе вперед ногами винесуть.

Опустився на ліжко: хребет вогнем, на ногах не встояти. Роззирнувся.