Биті є. Книга 2: Макс

Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, — хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.

Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.

— Ну, що?.. Розкриєш рота?

“Ні”, — метляла кучерями спантеличено.

— От Дуня… — презирливо.

— Дора!

Старий пан дратував до відчаю.

— Дуня!

— Дора! — гнівалася. — Ти! Знай! Дора!

— Хочеш говорити — не думай про слова, — сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: — Відкрила рота і пішла чесати.

— Не-е мо-у… — бідкалася.

— А як я дражню?

— Мо-у… — тобто “можу”.

— От і тренуйся на тих, кого не любиш.

— Не-е мо-у…

— І де таких дебільних роблять?!

— Ти!.. Не можна! Ти… поганий! — й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. — Ти… гад!

Старий пан сміявся.

— От… А казала “не моу”!

В останню ніч перед випискою попросив:

— Заспівай, Доро… Яку знаєш…

Дора губку закусила — блідий, немічний, самотній. Ніхто не відвідує, а Міла казала — багатий… Невже сам-один на всьому світі?

— Поцілуймося, мила… Щоб нам нива уродила… Поцілуймося доволі… Щоб нам родило у полі… — ламала язика. У голові файно звучало, а пан насупився недобре. Рукою махнув.

— Досить! Не готова ще, — сказав. — Жуєш ті слова, як корова! За місяць знову на тиждень ляжу. Продовжимо.

— Не готова? — ледь стримуючи сльози, вимовила вголос.

— Ні! — гримнув пан,

Заліпив Дорі рота, не відкрити. Від того — ніби сил у Дори катма. Навіть Міла помітила — ноги волочить, очі долу.

— Все, скінчилися твої мордування, — обійняла дівчину. — Сьогодні випишеться твій мучитель, ніколи вже не повернеться.

Чому?! За блокнотик учепилася: “Повернеться. За місяць ще має лягти”.

— Як доживе… — сказала Міла.

“Господи, дай старому панові сил, — того ж дня додому прибігла, перед іконою стала. — Дай йому ще життя, щоб за місяць знову зустрілися. Хай лається і дражниться, то він спеціально. Він добрий, Боже. Не забирай його, поки… говорити не зможу. А я потім… відпрацюю, Господи! Відмолю… Дай старому панові сил і часу. Хоч би кілька місяців… Від мене забери, щоб іще пожив… Бо без нього ніколи не наважуся сказати Данкові: “Моє життя — ти…””

Данко повернувся — чорний, патли вигоріли, ніс облуплений, очі сяють — іскрив захватом. Не сумував! Коли? Падав від втоми і вражень, засинав за мить. Підйом о п'ятій. Знаєш, скільки важить апаратура? На горбі. Чайки, дельфіни, хвилі. Катакомби під Севастополем. Ні, не ті, про які всі знають. Маловідомі, з виходом до моря. Кинута військово-морська база радянських часів у бухті, схожій на піратський прихисток. Рибки-голки люблять щипати за пальці, медузи розігрівають адреналін. Не сумував! Розмовляв з Дорою СМС-ками щодня.

— Наче і не розлучалися, — сказав. Торкнувся Дориної щоки. Яке там. Так скучив, аж сльози ковтнув. І як міг без Дори? Знітився. А життя утришия.

— До експедиції ще мав сумніви, а тепер… Тільки до Карпенка-Карого вступатиму на операторське, — волокло, наче вітер в спину. — Готуватимуся, а ти… зі мною будеш.

Гарно ж придумав?.. Порожня студія, мертві софіти. Данко сидить під ними на звичному пледі, вдумливо гортає альбом Брайана Александера, наче намагається розгадати таємницю метра: попереду творчий конкурс… Не схибити б.

Дора тут. Сидить навпроти, світлини Александера догори дригом… І Данко. Перекинувся, наче пісочний годинник — повертає час у зворотному напрямку. Усе далі від Дори, далі. Он він, Данків шлях — інститут, цікава творча професія, пригоди, випробування. І людей… Навкруги так багато людей. Сміються, кличуть Данка за собою. Роззирається: “Доро! Ти де?!” А Дориної стежини й не роздивитися з широкого шляху: відро, швабра і… мертва тиша. Їй з Данком бути тільки там, де немає людей. Чи розірвати тишу власним голосом. Обережно розтуляє вуста — говори, говори! Страх паралізує кожен м'яз — так і клякне з напіввідкритим ротиком.

— Доро! Тобі зле? — питає Данко.

“Ні”, — тріпотить кучерями. Без тебе зле. Без тебе… “Хоч би старий пан не помер! Він ого-го який сильний”, — розраджує себе сподіваннями.

Дора вірить у сердитого старого пана, гортає дні: коли ж знову зустрінуться? Уже Данко до інституту вступив, украй заклопотаний. Як два рази на тиждень зустрінуться — ото й щастя. Розмовляти Дору не вчить — своїх уроків досхочу. Захлинається мріями.

— Опаную камеру, тебе навчу. Будеш помічником оператора Данка Діброви. Мандруватимемо світом, зніматимемо найцікавіші місця. Ти куди б хотіла спочатку, Доро?

“До Португалії”, — пише у смартфоні.

— Ні! То банально! Почнемо з екстриму. Забуримося в чорний континент. Пустелі, антилопи, нубійці… — Данко вже все вирішив. — Шляхами Лені Ріфеншталь. Класна ідея? Пройти тими самими місцями, які вона фотографувала майже півстоліття тому. І назва крута — “Шляхом Ріфеншталь”.

Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.