Биті є. Книга 2: Макс

“Нічого”, — хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. “Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить”, — бідкалася. Здригався смартфон: “Де ти, Доро?” Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?..

А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.

— На курсах кажуть — практикуйтеся всюди, де тільки можете, — пояснював збуджено.

На початку літа завдяки зв'язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.

— Доро, я домовлюся, — хвалився впевнено. — Поїдемо разом.

Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.

— Домовлюся, — повторював усе більш напружено. — Збирайся, Доро. Ти море бачила?

Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.

Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, — сам геть знічений, ніби винуватий.

— Час швидко сплине. Я… писатиму тобі щодня. Не сумуй, дівчинко моя. А може, я там зорієнтуюся і знайду десь поряд житло для тебе. Ти приїдеш. Ми купатимемося вночі… у морі. Ти… бачила море?

Уже питав… Дора ховала відчай. Усміхалася сумно — чекатиму. Приїжджай скоріше.

Наступного дня після Данкового від'їзду Ганна Іванівна повернулася ввечері додому, очам не повірила: Дора вдома. Зачинилася у ванній, кахлі шкребе… Нарешті вийшла. Як справи? Усе гаразд, дякую… Очі відводить, не бажає розмовляти.

За годину секретарка у кав'ярні чекала на Данкову матір.

— Не знаєш, що сталося, Свєто? — до редакторки, тільки-но та з'явилася. — Може, посварилися? Дора аж дзвенить від жалів.

— Усе гаразд, — Діброва ні в сих ні в тих. Крутилася, за цигарки хапалася. — Данко від'їхав ненадовго. У справах… Ясно, що Дора сумує. Але… життя. Не може ж він біля неї сидіти, як прив'язаний.

— І куди?

Світлана Сергіївна — про Данкові перспективи. Ганна Іванівна на неї тільки скоса.

— А казала — не заважатимеш.

— А я і не заважаю! — обурилася Діброва. — Дора — славна симпатична дівчинка. Якщо у них все серйозно, хвилюватися нема чого. А як ні… Я навіть рада, що вони розлучилися на певний час. Випробування…

— А казала — не заважатимеш, — повторила секретарка з гіркотою.

— І не заважала! Віддала все на відкуп часу — як буде. Але й допомагати синові не відмовлялася. Про що ти, Ганно? У Данка з'явився шанс здобути цікаву творчу професію! Він має знехтувати цим заради Дори?!

— Чого ж ти тут репетувала, коли Дора мала поїхати матір шукати? Синочка жаліла? Отже, Дорі не можна Данка залишати, а Данкові…

— А кого б я ще мала жаліти?! — завелася Діброва. — А ти теж… подумай… Допоки Дора в тебе житиме? Ти її назавжди пригріла? Усе життя бігатимеш за нею, аби не спіткнулася? А сенс?

— Он ти як…

— Та припини, їй-богу! Нема мені за що собі дорікати! Кажу ж… Повернеться Данко, вирішить — мені тільки Дора! — і слова не скажу. А як по-іншому… Теж не втручатимуся…

Ганна Іванівна заклякла. Очі долу.

— Ти його в ту експедицію прилаштувала, Свєто?

— …Думаєш, це було просто? — Діброва замовкла, закурила чергову сигарету. — Я після університету в одній газеті на Луганщині працювала. У нас заввідділу соціальних проблем був такий собі Йосип Григорович Равлич. Дуже мудра людина. Так він казав… Для щастя у шлюбі чоловік і жінка мають бути приблизно одного віку, мати освіту приблизно одного рівня і бути з приблизно однакових соціальних прошарків.

Зітхнула знічено.

— Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий, І просто — класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…

Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик — про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…

— Може, ти і маєш рацію, Свєто, — сказала раптом надто жорстко. — Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те — ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!

Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.

— Ну… От і поговорили, — пробурмотіла Діброва. — …Без ілюзій.

Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати “Не-е-е боуса”. Як насправді не боятися? Де основа?