Биті є. Книга 2: Макс

Максу не соромно. Прислухається до себе ошелешено: та ні, не соромно. З гидливістю спостерігає за тим, як вдягається помічниця.

— На що ви ще здатні заради збереження робочого місця, Скачко?

— Ні на що…

— А секс на робочому місці — то для вас звичайні дрібниці?

— Ні.

— Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?

— Ні.

— Досить “ні”!

— Просто… ти подобався мені, — відповідає Скачко буденно і щиро.

— Маячня! — лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому “подобався”? Уже ні? Не задовольнив похоті?! — Скільки я тобі винен?

— Ніскільки, — уже вдяглася. Тремтить.

— Працюй…

Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…

Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна — не бачити білого заплямованого стола.

Дзвінок!

— Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!

— Їду… — із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.

Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль — доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували — справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.

Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: “Максимку, а що дідові привіз?”, та око гостроти не втратило.

— Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.

— Нормально… — тьмяно відказав Макс.

Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.

— Привіз дідові щось? — не втримався старий Перепечай.

— Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.

— Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лікерчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.

— То проженемо. Пізніше повернеться.

— А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.

— У мене літак? — здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.

— Я своє уже відлітав, — тоскно мовив дід. Насупився. — Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.

— Що за справи?

— Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.

Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка — м'ясо.

— Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам — не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.

— Чому?

— Сфери різні — від банків і виробництв до інвесткомпанії та енергетики. У кожної — своя специфіка. Обери одну-дві. Вивчи досконально, порад персоналу не цурайся, а потім уже кермо крутитимеш.

Макс приголомшено гортав папери — імперія. Шиллєр… Невже знав?

— Тут розбиратися — півжиття.

— Хвала Богу, час маєш, — усміхнувся старий сумно. — Давай… Іди. І щоб дзвонив щодня. Не на прогулянку — по кадуцей їдеш.

— Діду… Для мене честь — продовжувати твою справу, — пригадав Чонгана, сказав раптом.

Та старий Перепечай — не сентиментальний Чонганів тато. Сльози не зронив. Рукою махнув — геть.

— Та не базікай, що маєш тепер немало… Чим менше про твої капітали знатимуть, тим спокійніше спатимеш.

Поцілував онука у щоку, провів поглядом, відсунув лікер — поперек горла!

— Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, — пробурмотів. — Хоч би зиму пережити…

А до зими — півроку… Літо на носі.

Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла — усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. “Мама” — виходило, “Ромко”, “тато”, “Дора”… Все! Навіть, “не боюся” Дора вимовляла так само, як раніше, — не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала — А, У, О, И, І… А от далі не пішло.

— Нічого, потихеньку, — оптимістично усміхався Данко.

Та з приголосними — ще гірше. Тільки звук М давався Дорі легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова “тато”, поєднати його з И чи У — ТИ, ТУ, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…

Данко став засмучуватися — навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.

— Що ж нам робити, Доро?